Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Він учився, посміхався, грав у волейбол — як уві сні. Мов автомат. Суха оболонка приховувала його справжнє — те, де не було нікого, крім НЕЇ.
Їздив ночами, раз у два-три дні, інколи — частіше. Сідав на лаву біля огорожі, ставив поруч автомобільний ліхтар з акумулятором і занурювався в напівзабуття, де Дюнка була жива. І поруч.
…Сяйливий, мов галюцинація, світ. Запах глиці. Гори — наче замерзлі звірі в синьому хутрі; давні відвідини батьківщини діда, улоговина, в яку спливає туман, крамничка, де він купив Дюнці дерев’яну брошку, її дитячий острах перед зміями…
Нове обличчя землі. Зрізи скель, шаруваті, що всмоктали в себе час, ніби губка — воду. Нестримний захват, з яким Дюнка борюкалася у траві, купалася у крижаному потоці… Місяць. Незнайомі зорі, такі близькі… Думки «про вічне»…
Думати про вічне. Вони видерлися на саме верхів’я і довго стояли, не розтискаючи рук. Приголомшені. Зворушені.
Цей світ був самодостатнім. Але вони не були ані зайвими, ані чужими в ньому; стояли мовчки, вдячні, мов діти, яких уперше запросили до бальної зали…
От тоді, переповнений чимось, назви чому не було, хіба що — світло, він торкнувся губами її вуст. Уперше. Інакше сказати він не міг.
Бо це була мова гір.
Дотик цей увійшов у великий світ як його органічна складова. Така ж, як птахи і ріки, білі вівці і хмари, дерева…
Гори підтримали його, і Дюнка — також; так вони й залишились у його пам’яті — величний світ у її здивованих очах, щасливе усвідомлення таємниці, яку неможливо висловити вголос, і смак її невмілих уст…
Він сидів на лаві біля огорожі цвинтаря і не відривав долоней од обличчя.
Бувало, що видіння не приходили, тоді він припадав до землі й ридав з розпачу. Ридма, але без сліз.
Старий лум стрівся йому лише одного разу. Нечутно виступив з темряви і заступив шлях до могили:
— Хлопче, ти чиниш зло. Не відаючи, але це не виправдовує… Не ТУРБУЙ. Не муч її і себе, згадуй її, але не порушуй ЦЬОГО спокою своїми прикликаннями!..
— Ви не зумієте втішити мене, — прошепотів Клав. — Відійдіть.
Старий лум стиснув губи:
— Ти наділений певними… можливостями. Не знаю, ким ти будеш, та… Твоє бажання має надто велику вагу. Не жадай… Жахливого.
З цим він і пішов.
Взимку Юлек, який до того покірно терпів, поки Клав «перехворіє» й подужає горе, не витримав і збунтувався:
— Ненормальний! Я тобі «швидку» викличу — з головою негаразд, то колотимуть у зад! Не можеш удень, у неділю піти, як усі?!
Клав послав його туди, звідкіля не повертаються. Образив смертельно.
А за тиждень таки застудився і потрапив до ізолятора, звідки було неможливо вийти. Позбавлений головного змісту свого життя, Клав з головою заліз під ковдру і у звичному маренні потягнувся до Дюнки — з усієї сили, як ніколи раніше. «Не залишай мене…»
У день одужання в ліцеї влаштовували традиційний зимовий бал — зручний привід непомітно зникнути. Послався на слабість і головний біль, але того вечора була така заметіль, що навіть його фанатизм склав зброю перед здоровим глуздом — який тепер цвинтар…
Клав сидів у порожній кімнаті біля заліпленого снігом вікна. На столі перед ним — світильник у вигляді витої свічки, що його віддзеркалення у віконному склі виглядало справжньою свічкою; над нею сидить похмурий хлопчик, який вважає себе дорослим. У вікно бив злий, колючий сніг.
…Відчуття не було раптове. Він упіймав себе на тому, що вже кілька хвилин напружено прислухається… До чого? Тоненький хробачок тривоги заворушився у грудях, хворобливо смикнувся, наче на гачку — шкірою Клава продер мороз, до якого було далеко тому, що лютував за вікном. Здалося — скляний вогник свічки хитнувся, ніби від протягу.
Він охопив руками скроні та на кілька секунд опинився за ґратами з пальців — ненадійний притулок… Дістав з ящика стола дві піґулки і проковтнув, не запиваючи.
Заспокоєння прийшло через кілька хвилин. Неприродне — наче на його серце надягнули гамівну сорочку. Повіки налилися свинцем, і він схилив важку голову на ватяні руки…
Новий спалах неспокою. Як ніж. Клав опирався, скільки міг. Підвівся. Увімкнув плафон. Кімната потонула в світлі, та морок на душі Клава не розсіявся. Наче, прикутий до залізних поручів невідомих сходів, він слухає скрадливі кроки, які наближаються сходинками. Невпинно. Хто? Що?!
Він розумів, як по-дурному це буде виглядати — прийти посеред вечора на бал, блідим і переляканим. Але не гордість затримувала його перед порогом.
А що — він так і не зміг зрозуміти.
Сніг за вікном. Яскраве світло — у чорному свічаді вікна відображується затишна кімната двох ліцеїстів. А з того боку дзеркала — бліде обличчя. Наполовину освітлене ліхтарем, як надщерблений місяць.
Клав притиснув долоню до ребер.
Думки були не про те, захисні, інстинктивні… Так прикидається підраненим птах, який відвертає увагу ворога від гнізда. Клав повільно підійшов до вікна.
Обличчя її було сумне. Тонке та прозоре, мов останній спалах, з тінями довкола неприродно величезних очей. Один погляд. Довга мить.
Вітер…
…Кидає сніг у обличчя, але між ними — скло. Скло, що вкрилося кригою візерунків і знепрозоріло — зате вуличний ліхтар підсвічує його, і божевільному хлопцю мариться БОЗНА-ЩО в примхливій грі тіней.
* * *Тісне склепінчасте приміщення освітлювалося смолоскипом з-за спини допитувача. Клавдій простягнув руку в темряву, і невидимий вартівник миттєво накинув
