Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Очі її були переповнені. Переповнені.
— Дівчино, чи можу я вам допомогти?
Чоловік у формі розпливався перед очима. Здається, дивився співчутливо.
Івга хитнула головою та поквапилася до виходу.
Ранок вона зустріла в товаристві наяди з міського фонтана. Куталася у подарунок Назара, аби втримати залишки тепла, не впустити за комір ані струминки вогкого повітря; на голову статуї сів голуб, і лапки його все зіслизали, зіслизали…
Часом Івзі ввижалося — голуба немає. А замість наяди — кам’яна жінка, припнута до стовпа, і біля ніг її — кам’яні в’язки хмизу з кам’яним вогнем…
У потилицю наче цвях убито. Вбито давно, аж він зробився там майже своїм. Пустив коріння.
Скрипнули колеса; Івга смикнулась.
Крізь сірий, порожній ранок чухрала дівчинка в довгій кофтині. Їй услід грукотів по асфальту її яскравий візок.
— Гарячі бутерброди, — повідомила вона, хоча возик був порожній і холодний.
Івга облизала губи. Цвях у потилиці.
— Не ночуй на вокзалі, — «школярка» торкнулася свого перенісся, і руда раптом зрозуміла, що тій не чотирнадцять років, а значно більше. — На тебе вже накинули оком… недобрі люди.
Івга мовчала, не опускаючи очей.
— Недобрі люди чинять недобрі справи. Безпритульна дівчина — товар, що марнується по-дурному, — продавець бутербродів посміхнулася краєчком уст. — На вокзал не ходи.
Івга злякалася. Дівчисько мовчало і шкірилося, в очах — готова відповідь на німе питання: ти знаєш, хто я. Бо знаєш, хто ти сама…
Відьма. Досвідчена відьма дивилася на Івгу з хирлявого тіла школярки. Івзі пішов мороз поза спину; аби подолати страх, вона уявила свою співрозмовницю на уроці математики. Біля дошки, з крейдою в тоненькій руці, із закушеною губою…
Дівчинка, схоже, здивувалась:
— Що смішного?..
— Нічого, — сказала Івга, відводячи погляд.
Дівча покатало візок — туди й сюди:
— Підеш зі мною?
— Ні, — руда підвелася і відчула, як поважчала сумка. Розлютилася на власну несміливість і додала: — Я надаю перевагу гетеросексуальним зв’язкам.
Цвях у потилиці смикнувся і заскнів сильніше; Івга закинула сумку на плече і швидко рушила геть, але слова, вимовлені їй услід таки встигли боляче вдарити:
— Тобі немає з чого вибирати, дурна. Гірше буде, коли тебе спалять безвинною.
Напад сполоху минув, залишив слабість у колінах та огидний присмак у роті; Івга сіла в трамвай і проїхала два кола, заки кондуктор не почав підозріло поглядати на неї.
Кажуть, кожна відьма боїться ініціації, як незаймана дівчина — першої шлюбної ночі. Вона не знала, чи це так; цноти вона позбулася завиграшки — їй усе здавалося, що вони з Назаром бавляться. Та від думки про ініціацію її охоплював тваринний жах, наче вона опинилася на визубленому краї безодні — межі, з-за якої не повертаються. А людина і собака схожі між собою більше, аніж людина і відьма…
У жахливих снах їй верзлося, ніби вона в довгому чорному вбранні схиляється над відкритою старою книгою. Ніби йде вузькою звивистою дорогою, одна з багатьох у моторошній процесії, що заворожувала, позбавляла власної волі; нарешті, ніби гола, вона летить на помелі… Але варто було прокинутись, відчути поруч із собою теплого Назара…
Івга отямилась. Ось уже два дні її переслідують телефони. Вони женуться за нею назирці, хапають за руки, кидають слухавками в обличчя: набери номер! І Назар скаже: «Івго… Лисенятко моє, куди ж ти… Де…»
Вона закусила губу. Голос почувся надто чітко, аби бути вигадкою; можливо, вона спроможна читати думки на відстані… Назарові думки.
— Ало.
Дівчина мало не скрикнула. Притиснула слухавку так, що заболіло у вусі.
— Я слухаю, ало.
Сухий, напружений голос. Чи чекав він на дзвінок? Чи може здогадатися, хто саме мовчить і дихає в трубку?
Не може, — з відчаєм зрозуміла вона. Після цього всього — хто ж іще буде телефонувати і мовчати?!
— Нічого не чути. Ало. Говоріть.
Вона хотіла. Вже набрала повітря у груди, від чого телефон на тому кінці дротду сказав:…
— Нічого не чути, — повідомив Назар. — Передзвоніть, будь ласка.
Гудки. Лізуть з мембрани, як локшина чи пруття, яким у давнину карали неслухняних дітей.
Івга з обережністю поклала слухавку — але виходити з кабіни не квапилась. Дивилась, як котяться склом краплини повільного дощу.
Площа Переможного Штурму вісім, квартира чотири. Телефон…
Їй завжди важко давалися телефони. Як запам’ятати низку цифр, які нічого не значать?..
Але цей номер намертво засів у голові. Цвях…
Чи це в них візитівки такі? Раз поглянув — і більше ніколи не забудеш?..
Дощ залився їй за комір; вона зіщулилась.
Після цілого дня безглуздих блукань Івга натрапила на Палац Інквізиції.
Ось уже кілька годин вона тинялася, кружляла, заходила в кафе на філіжанку дешевої кави, вивчала назви вулиць і, поза тим, усе звужувала та звужувала коло; нарешті, перед нею постала висока, нова, але стилізована під старовину споруда з гострим дахом.
Дівчина остовпіла, наче пташеня перед зміїним лігвом. Зі стулок широких дверей дивилися мідяні герби з навскісним написом: «смерть погані». Погань — це я, — зрозуміла вона і знову, як своїм єдиним щитом, затулила груди сумкою.
Праворуч од головного входу тулилися тендітні скляні дверцята і рекламний щит, тільки от замість реклами на ньому — суворий плакат: «Відьмо…» — цвях у потилиці, — «… пам’ятай, суспільство
