Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Підемо, — він узяв її за руку.

У нього і справді був «макс». Малесенький, якому наче тільки що копняка дав самоскид, від чого багажник легковика був схожий на гармошку.

— Я тепер відпочиваю добу… не бійся. Я ж не звір… поглянь-но на себе, красива ж дівчина. Я розумію, інквізиція вас… але я — не інквізиція. Облиш ти сумку свою, вчепилася, не відберу.

Жовта стіна попливла назад. Швидше, швидше…

Івга зітхнула і заплющила очі.

Одниця зустрічала Клавдія задушливою ніччю, вогнями і броньованим автомобілем на краю бетонки — чорної, наче лакованої.

— Смерть погані, патроне.

Лише через півхвилини він упізнав голос. Глибокий і сильний голос оперної співачки. Треба ж, як вона змінилася за минулі три роки. Не постаріла — але переінакшена кардинально, чи виною цьому неприродно-жовте світло ліхтарів?..

Тоноване скло машини надавало зовнішньому світові казковости, примарности, хисткости; Одниця сяяла вогнями і посмішками реклами, пускала приїжджому бісиків. Клавдій раптом згадав, як років тридцять тому вперше приїхав сюди з матір’ю, і теж уночі, взяли таксі в аеропорту, а чарівне місто за вікном бачилося…

— Куратор Мавин приготував звіт, патроне. За першою вимогою…

— По ночах я не дотримуюсь етикету, — зронив Клавдій глухо. — Не втомлюй мене, Федоро, я й без того… Як діти?

Пауза. Машини, котрих на нічних вулицях виявилося чимало, поштиво поступалися місцем неспішному броньовику; коротко підстрижена потилиця водія за синім склом накладалася на відблиски вогнів і здавалася планетою в оточенні безлічі зірок.

— Діти… добре, — повільно відповіла Федора. — Все… добре.

— Не знав, що ти в Одниці, — визнав Клавдій.

Федора блідо посміхнулась:

— Віжна не в стані вслідкувати за всіма кадровими перебудовами.

— За три роки ти добре просунулась.

— Стараюся.

— А як в тебе стосунки з цим задиракою Мавином?

Пауза; Клавдій зрозумів, що правильно поставив запитання. Не так сформулював.

— Досить теплі, — нарешті озвалася жінка. — Але не близькі… коли ти це хтів дізнатися.

Клавдій вчасно втримався від недоречно зухвалого «не хтів».

— Твій візит не планувався, — коротко гиготнула жінка. — Надто раптово… Мавин засіпався — боїться тебе.

— Ти ба?! — здивувався Клавдій.

Жінка раптом зашарілася. Опустила очі:

— Знаєш… Мені було би простіше, коли б ми лишалися у межах етикету.

Простіше — ще не краще; Клавдій утримався від значущої фрази. Ще подумає, ніби він хоче повернути колишнє… Хай Бог милує!

— Межі, то межі, — примирливо сказав він.

Федора відвернулась:

— Надто пізно… Тепер це мене образить.

Залізний характер, зміїний розум — і підозріливість невродливого підлітка. Ні, він ніколи не міг їй допомогти. Ні в чому. І не зможе.

— Як гадаєш, чому я приїхав?

Знову напруга в холодних очах. Майже переляк; або знову облудна гра світла?

— Клавдію, — майже скоромовка, — Клаве…

Вона вперше назвала його на ім’я. Поспіхом, наче боячись обпекти язика.

— Клавдію, у нас великі неприємності. В мене, у Мавина… В нас усіх…

— Так?

— Так. Улітку смертність в окрузі традиційно зростає. Нещасні випадки в горах, на воді… Отруєння, молодіжні бійки. Приплив туристів — надто складно визначити… коли за чиєюсь смертю стоїть відьма. Але за останні два тижні ми засудили на смерть десятьох. Вироки ще не…

Клавдій мовчав. Федора хвилювалася; за всю історію Інквізиції жінок, які служили їй, можна було перелічити на пальцях. Вони, зазвичай, відзначалися своєю жорстокістю і непримиренністю — у Федори було надміру і того, і другого. Але тепер вона хвилювалася, і Клавдій не хотів завадити їй у цьому. Корисний досвід.

— За останній місяць, патроне, рівень ініційованих відьом-новачків зріс удвічі… «Колодязі» — сімдесят п’ять, вісімдесят… Неймовірна агресивність. І — ланцюг. Раніше такого не було, кожна відьма — одиначка. Тепер…

— Чому ж куратор Мавин не звертався зі звітом? — прошурхотів Клавдій одним з своїх найстрашніших голосів. І відчув, як відсахнулась, зіщулилася Федора:

— Він… Спочатку ми думали, що це помилка. Потім — що це ми десь недогледіли і тепер розплутуємо. Звісно, звітувати про… власну неспроможність…

— Я зрозумів, — Клавдій повернувся до звичайного тону. — Не кажи йому про нашу розмову. Нехай сам розповість.

Машина зупинилася перед ледь підсвіченою будівлею — пам’яткою архітектури. Найстаріший і найкрасивіший Палац Інквізиції в країні.

— Клаве…

Він відчув, що його тримають за руку.

— Клавдію… ти ж усе розумієш? Що відбувається? Ти це зупиниш, так?

Розчинилися дверцята. Водій шанобливо вклонився, запрошуючи їх вийти.

Неприємно вражений її слабкістю, він хотів відповісти щось невизначено-заспокійливе — але цієї миті з ночі виринула Маґда Ревер. З якої пелюстками осипався на долівку м’ятий діловий костюм…

Він побачив Федору без одягу. Такою, як запам’ятав — м’якою і жіночою, з важкими персами та надто широкими, за сучасними мірками, стегнами. З родимкою на правому плечі…

Жеребець! На очах у підлеглих!..

— Виходь, — різко сказав він. Надто різко, але вирішив не згладжувати. Його боротьба з собою тривала напружену хвилину і вартувала нової сивини — добре, тепер він буде жорстоким. І з Федорою, і… з ними. Кшталту Маґди Ревер. Покійної. Хоч би скільки було їх у благословенному окрузі Одниця.

  (ДЮНКА. ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ)