Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Власне, Назаре, чого ти чекав? Ти бачиш, який у мене мізерний вибір. Не хочу ні на облік, ані на вогнище… На панель, до речі, також. Хоча… «Панове, відвідайте екзотичний бордель „Шабаш у постелі“, ви будете зачаровані нашими темпераментними відьмами…»

Вона скучила за гарячою водою. Жадібно зішкрібала з себе ночі в залах чекання, запах метро і дезодоранту — набрид. Остогид. Купить собі інший, хоч на останні гроші, але сьогодні ж…

Вона хотіла зняти з себе шкіру, як змія. Поновитися, відкинути колишнє, непотрібне, сіре життя. Наче стару панчоху. Та, наприклад, не оглядаючись, полюбити доброго Прова…

На ту добу, що лишалася йому до нового чергування.

«Змійка» на мішку. Змійка, блискавка, червоні рибки, які жадібно хапають грудочки корму. Страшний тлін нявки на траві. Струмені гарячої води…

Чугайстир делікатно стукнув у двері:

— Не втопилася? Піранії не з’їли?..

Зелений рушник виявився завбільшки з простирадло. Вона стовбичила перед Провом, обгорнута, як пам’ятник за секунду до відкриття. Стискувала в опущеній руці вогкий од пари одяг.

— Зачекай, — Пров ступив до ванної. Розстебнув штани. — Я їх також того, погодую…

Якусь мить Івга стояла в темному коридорі й слухала шум води.

Вони примчали на стадіон через півгодини після початку концерту, коли трибуни вже підспівували й аплодували, а натовп, що бажав пройти за огорожу без квитка, злегка розсіявся і заспокоївся. Над полем плавали кольорові дими, і по них гасали шалені вогні прожекторів.

— Ти нікуди не підеш, — сказав Клавдій Федорі.

У мікроавтобусі, повному озброєних людей, було незвично тихо. Як у залі суду за мить до винесення вироку. Чи в лікарні…

— Патроне, — Мавин кашлянув, на скельцях його окулярів стрибнули відблиски. — Великий Інквізитор не… тут оперативна робота. Локальна операція на моїй дільниці, за яку відповідаю тільки я.

Клавдій погодився. Дочекався, поки Мавин полегшено зітхне, і повідомив холодним офіційним тоном:

— Виходячи з надзвичайної ситуації, я вважаю свою особисту участь доречною і необхідною для спільної справи. Оперативна група, — він обвів поглядом людей у автобусі, — переходить під моє безпосереднє керівництво. Смерть погані…

Мавин мовчав. Клавдій трохи постояв перед ним, аби підкреслити ефект, відчинив дверцята і стрибнув на асфальт.

Площа перед стадіоном була неймовірно загиджена. Клавдій бридливо переступав через зім’яті пластикові стаканчики, шматки газет і шкуринки яскравих південних фруктів, обходячи величезну кам’яну чашу — тарілку, повну вируючого людського варива…

Страва. Зупа. Запізнився?

З боку сцени нагляд було потроєно. Похмуро позирали охоронці з кобурами напоказ. Від Клавдієвого значка вони розступились — злякано, наче юрба сільських хлопчаків.

Над стадіоном стрибала пісня — і непогана, мабуть; шкода, Клавдій ніколи вже не відчує її привабности. Мов хірург, який у балеті бачить лише напружені м’язи і жили, він чує замість музики настирливий шум, глухі ритмічні удари, що не співпадають з ритмом серця. Заважають зосередитись.

Не зупиняючись, він витягнув праву руку вбік і донизу. Ті, хто йдуть за ним, не дилетанти. Ох, як давно йому доводилося виїзджати на операцію, давно…

Другий заслін, у цивільному. Магічна дія мигтючих Інквізиторських значків; сполотнілі обличчя. Дівчатка з кордебалету, у прозорих штанцях на спітніле тіло; дама в строгому піджаку, з професійно твердими зморшками в куточках стулених губ:

— У чому справа, панове? Ви…

— Верховна Інквізиція.

Третій заслін. Громило, якому плювати на значки; Клавдій не хотів паскудити руки об нього. Коли відчуває відьму. Усе виразніше. Там, за зачиненими дверима…

— Назад! Стояти, кажу!..

Погрожує чимось… пістолетом, чи що. Стане розуму вистрілити… У такій штовханині…

Клавдій відступив убік. Нехай громилами займаються ті, кому належить; він відчуває відьму. Вже і забув, що вони не народжуються у кімнатах для допитів; не пам’ятає, як виглядає справжня вільна відьма…

Подав знак — хтось із групи стрибнув і вдарив у двері плечем. Крихка фанера, а з вигляду така…

Грюкіт. Тонкий скрик; усе тоне в ритмі галасливої пісні.

Кімната розкішна. Якесь мальовниче ганчір’я на оксамитових отомаиках; у глибоких дзеркалах нескінченний ряд світильників. Двоє жінок — одна в куті на колінах, затулила обличчя руками; друга завмерла за спинкою крісла, в руках її коробочка з гримом, а очі…

Клавдій відсахнувся; два довгих, гострих леза пройшли в нього під вухами і встромились у шию. Відьма була неймовірної сили. Жахливої.

— Назад, Інквізиторе.

Знову скрик. Жінка на колінах у куті.

— Назад. Або на трибунах з’явиться багато свіжого м’яса.

Він мовчав. Не час марнувати сили на розмови.

— Ти чуєш мене, Інквізиторе?

Пісня урвалась.

Ефектно, на злеті, різко, мов підстрелена; стадіон вибухнув аплодисментами… Клавдій кинувся.

Губи відьми страшенно скривились. В обличчя Старжеві вдарив струмінь страху — панічного, нудотного, нелюдського… він устиг викинути перед себе руки — зіниці відьми стали вертикальними, як у кішки:

— На… зад…

Знову спалах страху — удар батога, але вже ослаблого, що ось-ось вислизне з руки;

— … інк… візи… торе…

Металевий вогонь у руках. Срібло. Вигнутий гострий язик.

Відьма відкинулась — ґраційно, навіть красиво; потім різко зігнулася навпіл і впала.

Удар руків’я до паркету. Все.

Ота, на колінах, тихенько заскиглила. На сцені вдарила музика і загунявили кілька