Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Івга втомлено впала на лаву.
У вітальні Прова був телефон. На маленькому столику; в неї стало сил розвернути його, поставити поперек. Торцем у двері ванної, іншим — у протилежну стіну, — тісний коридор у Прова.
Вільна…
Там, у коридорі, натягнула мокру білизну. Ковтаючи сльози, влізла в джинси і светр. Не зав’язувала шнурівки, вилетіла за двері; шум води урвався. Її заплеснув страх — майже як на пустищі, серед нерухомих, чорних вагонів.
Вільна відьма… Вільма.
Вона побігла. Сумка товклася позаду, наче підганяючи; на доріжці перед будинком Івга налякала зграйку дітей. Старий з сіткою ледве втримався на ногах; вона заскочила в автобус і цілих п’ять зупинок боялася, що Пров її дожене.
За віщо вона так з ним? Що він їй зробив, крім добра?
І…
І що буде, коли таки розшукає? Коли шукатиме…
Шукатиме. Ці такого не вибачають.
Коли б Назар підійшов… Івга не мовчала би — вона вже готова говорити. Принижено проХАТИ. Проситися до хати. Служницею. Весілля не буде, це дурний зрозуміє, Івга більше не горда, взагалі ніяка.
Ніщо — ось вона що… не хоче Назар любитися з відьмою — най хоч захистить. Зглянеться на… Яка там вона вільна… Візьми мене, Назаре, — навіть лисиці бувають вірні, як собаки.
Погляд жінки, яка пройшла мимо, вдарив, мов ляпас.
Жалісно-зверхній погляд на молоду нетягу з мокрими очима і червоним од сліз носом; Івга відчула себе слимаком, що налип на дошці. Бридким; чи не захоче поліцейський патруль розпитати підозріле дівчисько?
Руда виразно уявила себе в прийомнику-розподільнику. Безробітна відьма без місця проживання стукає п’ястучком по столу капітана: «Я подзвоню Великому Інквізитору Віжни! Особисто! Негайно! От тоді ви…»
Патруль наближався; Івга подолала в собі панічне бажання тікати. Намацала в сумці записник, розкрила навмання і заглибилася у вивчення власного паскудного почерку. Людина зайнята справою — вона абітурієнтка, яка приїхала з провінції, трохи обшарпана, але дуже старанна учениця…
Вона бачила, як їхні тіні проповзли на відстані сантиметра від її кросівок. Не зачепили — добра прикмета…
— Не трусися, дурна, їм не до тебе.
На іншому кінці лави — дівчисько в шкільній сукенці, поруч візок з канапками.
— Ти б імідж змінила, — сказала їй Івга крізь зуби. Дівчисько звело брови:
— Що?
— Імідж, — Івга презирливо скривила вуста. — Купи собі перуку і парасольку… Або ж шкіряну куртку з наліпками і мотоцикл. Мене вже нудить од цих «бутербродів».
Дівчисько посміхнулось:
— Боюся — змінити імідж доведеться ТОБІ. Стань сьогодні на облік — тобі допоможуть у виборі долі. Целюлозна фабрика в передмісті та батьківський нагляд Інквізиції цілком відповідають твоїм поглядам на життя, еге ж?
Івга мовчала. З вузьких щілинок дівчиськових очей дивилася хижа, досвідчена, мудра істота.
— Чого тобі? — спитала Івга безпорадно.
Дівча скривилось:
— Розповісти тобі, як беруть на облік? Звелять роздягнутися. Потім оголять твою душу — будеш говорити без упину, слова вухами полізуть… на одну, а то й на кілька касет. І прийде такий-от лобуряка, — «школярка» смикнулась, мов би від болю, — з тих, які… Маркований інквізитор. Полізе немитими руками — у тебе…
— Це ТЕБЕ так брали? — тихо спитала Івга.
Її співрозмовниця вишкірилася. До неї повернулося самовладання; зрештою, вона його й не губила. Просто дозволила собі трохи емоцій, задля переконливости.
— Йшла би ти, — попрохала Івга. — Будь ласка. Га?
Дівчисько витягло з візочка канапку, акуратно відкусило. На нижній губі налипла гілочка петрушки.
— Мене просто вражає, як довго ти думаєш… — зелена гілочка зникла, — як старанно борсаєшся ти у цій… гидоті.
І жодного слова більше. Підвелося і рушило вздовж вулиці; короткий брунатний поділ раз у раз занурювався під лантухувату сіру кофтину.
Увечері до Івги причепилися двоє хлопців з нестямними каламутними очима.
Вона прямувала раптом спорожнілою вулицею й відчувала за спиною настирливі погляди нахаб; аби відірватися від них, вона завернула до крамниці: там, серед високих стелажів і неквапливих покупців, хлопці наздогнали її знову; зупинилися біля входу та захоплено роздивлялися ятку з порножурналами. Часом кидали на Івгу оцінюючі погляди — порівнювали її принади з обкладинками. Вона потроху розпалювалась і відчула, нарешті, нестямну лють.
Зціпила зуби і пройшла повз хлопців до виходу; від них тхнуло. Ледь чутно, солодкаво, нудотно — Івгу не цікавило, що було в їхніх цигарках; порожні очі переслідувачів більше не справляли на неї враження. Обкурена погань…
— Гей, лисеня!
Руда мимохіть смикнулась. Так інколи називав її Назар; тепер лагідне прізвисько назавжди спаплюжене чужим смердючим ротом.
Вона прискорила ходу.
— Лисеня, не біжи так… Хочеш ковтнути?
— Геть, — крізь зуби кинула Івга. Серце стукотіло, мов божевільне, у роті гидкий присмак. Знайомий — страху.
Чіпка лапа боляче вхопила її за плече:
— Треба ж, кожна курва королеву з себе корчить.
Очі Івги потьмарились.
Дні і ночі приниженої втечі. Перед Інквізицією вона безсила, чугайстри навіюють жах — але чому будь-яка погань…
Подальші події вона пам’ятала погано; ніч кліпнула тьмавим вогником закинутої під лаву пляшки, і зручна шийка сама лягла в долоню. Брязкіт. Блискучі скалки:
— Геть!
Хотіла додати ще, хто вони є, ці двоє — але не змогла. Лайка здавалася надто прісною, тому вона просто ступила назустріч переслідувачам із наміром розпороти їхні животи.