Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Такий погляд був у її дочки. Їй було років п’ять, коли матір від’їжджала у відрядження — надовго, і дівчинка дивилася втомлено та безнадійно, наче повторюючи: що я можу супроти долі… що я можу вдіяти… що я…
Відрядження називалося — «місяць з дядьком Клавом на турбазі». Що ми всі можемо супроти долі?
Машина виїхала на площу Переможного Штурму, і Клавдій із задоволенням зрозумів, що успішно подолав заборонені думки. Кілька годин сну — і він буде в змозі «розгрібати» далі. Чомусь був певен, відьми з глибоким «колодязем» плодяться не лише в Рянці та Одниці… Але — пізніше. Згодом.
Драбант зазирнув у під’їзд, повернувся і поштиво став за плечем, чекаючи, доки Великий Інквізитор облишить розглядати квітник з півниками й підійметься нагору. Клавдій мляво махнув рукою:
— Йди, Салю… Бувай.
На сходах холодно і волого. Мокрі сліди — спогад… Нема чого казати — «успішно подолав…» Тільки на половині прольоту Клавдій відчув близьку присутність відьми.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
Він приносив їй хліб, кефір, обіди зі студентської їдальні… Вона нічого не їла. Кришила булку і розливала кефір у кілька склянок — ілюзія трапези; Клав безмовно мив посуд і приносив нову порцію. Прийняв правила гри і намагався у них повірити.
Він геть закинув заняття, схуд і змарнів. Другий тиждень Юлек не бажав з ним розмовляти; Клав без жодного приводу образив його, але найгірше, що від бойкоту страждав сам ображений, Клаву ж було не до цих сентиментів. Клав жив за непроникною для світу плівкою. У крихітній квартирці на п’ятнадцятому поверсі його щомиті чекала кохана жінка, начебто мертва; Клав намагався вирішити питання, головне в своєму житті — щастя це чи тортури.
Йому було потрібне зусилля, аби торкнутися її. Затамовував подих, аби не відчувати запаху води, який постійно від неї походив, і через силу розтуляв губи, відповідаючи на її поцілунок. Але минала хвилина нестерпної боротьби — і його тіло пізнавало в її пестощах справжню спраглу плоть. Дюнка зігрівалася в його теплі, її тіло втрачало холод і скутість, уста наливалися живим кольором… Він пестив високу шию дівчини та відчував її божевільний пульс. Новонароджені поштовхи її крови.
Пам’ять повертала лагідне літо, і він із каяттям шепотів: «Дюно, вибач» — і обіймав її так, наче хотів задушити.
Вже місяць вони жили як чоловік із жінкою.
Він продав букіністу з десяток улюблених книжок і придбав їй сукню, білизну, туфлі… Навіть пантофлі та косметичний набір; йому думалося, речі з людського побуту допоможуть позбутися осуги маячні на запалених пристрастю губах, серпанку марення в кімнаті. Він так забувся, що навіть запропонував якось:
— Подзвонимо твоїм батькам?
Дюнка довго не відводила від нього змертвілих очей. І він пошкодував, що настільки… повірив у справжність їхнього життя.
Її волосся ніяк не просихало. Коли обіймав її, мокрі пасма крижаними змійками торкалися його плечей; він перерахував залишок грошей і купив фен.
Нібито, зраділа. Він нестямно слухав стугін з ванної; згодом до нього додався хлюпіт води.
Він зазирнув; Дюнка посміхнулася і спрямувала струмінь гарячого повітря йому в обличчя. Клав відчув себе бедуїном у пустелі.
Ванна була повною; біла піна мало не перевалювалася через край.
— Кому пива? — бовкнув Клавдій і зрадів, коли вона засміялася. — Будеш?
Дюнка похитала головою.
— Отже, кінва — мені?
Вона кивнула, дивно задоволена. Наче Клав був укритий триденним брудом… Він майже образився…
— Добре… Я зараз, — торкнувся Дюнкиної щоки. Вона була теплою. Вперше!
Дюнка вийшла і причинила за собою двері.
Клав роздягнувся. Під піною було затишно. Він зручно витягнувся і заплющив очі.
УСЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. Вже повертається: хтозна-скільки мешканців цього міста живуть… з ними. З коханими, які з-за МЕЖІ прийшли на їхній заклик! Хто має право їм завадити? Чугайстри… недоречний спогад, але хіба вони знайдуть її? Ніколи…
В жерлі крана набрякала краплина. Вже хвилину… Кап…
У тиші її падіння видалося маленькою катастрофою. Утім, ні. Не в тиші.
Муркотіння… Дюнка. Ніяк не набавиться новою іграшкою… У кімнаті.
Клавдій розплющив очі.
Ні…
Не в кімнаті…
Фен лежав на поличці для шампунів, що якимсь дивом утримувалася на двох іржавих шурупах. Клавдій простежив шлях чорного дроту — той міцно сидів у розетці.
Як вона могла залишити його? І як він міг не помітити, він-бо не самогубець? Чи він збожеволів?..
Був такий фільм. Вони дивилися його разом з Дюнкою в літньому кінотеатрі, де безжально жалили комарі, та вилися у потоці світла нічні метелики… там дівчина, яку переслідував убивця, штовхнула його у ванну й услід жбурнула ввімкнений електричний прилад.
Власне, фен. Рідко хто тримає у ванній телевізор. Який він ідіот…
Обережно, аби верхівка пінної гори не торкнулася полички з феном, він узявся руками за слизький край. Поличка здригнулася — іржаві шурупи відслужили своє.
Клав завмер. Млосна нудота в животі.
Фен з гарчанням підповз ближче до води. Потягнувся до неї білою мордою виснаженої жагою тварини. Під подихом його піна затремтіла й осіла; оголився темний острівець чистої води. Ополонка в снігу. Фен повільно, але невтримно падав, і ця мить тягнулася для Клава кілька жахливих хвилин.
Йому не згадалося нічого з традиційного опису таких ситуацій — ані історія його життя,
