Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Горда. Після трьох ночей на вокзалі ще казатиме, що в добрих друзів можна жити в безпеці хоч цілий рік…

Він раптом відчув роздратування. Зло на обох Мітеців, які готові повірити такій зручній для них байці. І вона не подарунок… що за підліткові гордощі?!

— Я?

Голос дівчини напружився до краю. Пауза; Клавдій точно знав, що на другому кінці проводу також мовчать. Чекають відповіді.

— Я… — дівчина зам’ялася. — Я у… пана Старжа.

Он як. Збиралася збрехати, але злякалась, що Клавдій хибно витлумачить її брехню.

— Так, — повторила Івга. — Звісно.

Клавдій нечутно підвівся; двері його кабінету ніколи не скрипіли.

Вона стояла біля вікна, спиною до нього. Шнур, мов змія, розлігся на килимі. Івга втягнула голову в плечі, трубка в її опущеній руці щось говорила — ледь напруженим але, загалом, цілком приятельським тоном.

Він витягнув слухавку з її зсудомлених пальців. Приклав до вуха — пластмаса була ще теплою і ледь-ледь пахла дезодорантом. Недешевим, — зрозумів Клавдій.

— …не робиться. Ти ж розумієш мене, Івго? Ти ж не бажаєш заподіяти Назарові… ну, зайвого болю?.. Звісно, не моя справа, але… Такі речі не вирішуються за один день. Він ображений, але я думаю, після деяких роздумів… Коли він буде сам готовий сказати тобі… м-м-м… Івго? Ти чуєш мене?

Клавдій простягнув слухавку дівчині. Вона вперто не показувала обличчя — але голос знову був твердим, коли вона сказала:

— Так. Безперечно.

Клавдій перехопив її руку, яка потягнулася до телефонного важеля: зап’ясток був тонким і твердим, як гілка.

— Юле, — поспіхом кинув він, поки той не урвав зв’язку. — Як бачиш, я свою обіцянку виконав… Можу я дізнатися, про що ви домовились?

Пауза. Професор Мітець не чекав такої швидкої зміни співрозмовників:

— Ну, Клаве… Я не знав, що… Коротше, ми домовилися дати Назарові час на роздуми. А коли він отямиться…

— А це — коли? — скрадливо поцікавився Клавдій.

Мітець завагався:

— Може… тиждень… Може, два…

— Юле, — Клавдій сам відчув, як змінився, забринів залізом його рівний голос. — Дівчинка в складному становищі. Їй нема куди йти, вона незареєстрована. Відьми, які не пройдуть реєстрацію протягом двадцяти чотирьох годин від підписання останнього наказу, — він поглянув на годинник, — підлягають примусовій ізоляції. Скажи мені виразно, чи берете ви з Назаром Івгу під опіку? ЗАРАЗ? Чи мені викликати наряд?..

Дівчина затріпотіла; він упіймав її за плече. Попросив розгублену тишу в трубці:

— Юле, дай-но мені Назара.

— Він спить, — глухо озвався професор. — Хлопчик три доби на снодійному. Ти думаєш… що він не хвилюється, що йому не боляче… врешті-решт, саме ти…

Мітець заводив себе; Клавдій примусив свій голос звучати спокійно і м’яко:

— Я все розумію, Юле. Ми, на жаль, живемо у світі, де, крім відьом, є ще багато неприємного… Я не дорікаю. Скажи спокійно, як друг, ви можете взяти дівчинку?.. Ні?

— Клаве, — голос Мітеця зробився втомленим і прохальним. — Ти ж… можеш придумати що-небудь. Я благаю тебе… Як друга.

Клавдій послухав, як важко, нервово дихає професор. Не в формі старий. Ніякого спорту, прогулянок, хоч і дім за містом… Чи його справді так міцно торохнуло? По нервах?..

— Добре, Юле, — майже весело сказав Клавдій. — Тільки швидше думайте, згода?

Професор на тому кінці дроту напевне покивав. Забув, що його не видно.

— Так, звісно… Дякую, Клаве… Така справа… Делікатна. Ти вже там… потурбуйся.

— Еге ж, — Клавдій не витримав і також кивнув. — Будь здоровий.

— Будь здоровий, друже.

Він поставив телефон на місце і ногою засунув під столик шнур.

— Ви відправите мене до ізолятора? — глухо спитала Руда.

— Не знаю, — чесно зізнався Клавдій. — Мені здається — тобі там не сподобається.

Уста дівчини затверднули:

— Я не житиму так… Не знаю, навіщо я прийшла до вас. На що…

Хотіла сказати — «…сподівалася», але говорити плаксивим тоном їй не подобалось, і тому фраза лишилася не закінченою.

Клавдій добивав її, але вважав це корисним для неї досвідом:

— Знаєш… ще тиждень тому я влаштував би тебе до знайомих, секретаркою в якусь контору. Без жодних докорів сумління. У цьому місті повно людей, які зробили б мені таку послугу. Але не тепер. Тепер я не можу тебе так просто відпустити… Ти ж знаєш, що відбувається… довкола відьом. Так?

— Так, — сказала вона. Клавдій кивнув:

— Радий, що розумієш.

Івга звела на нього очі.

Ось тепер вони були зацьковані. За всіма правилами полювання на лисиць — розпачливі очі звіра, якому нема куди відступити.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Здогад укусив його на зворотньому шляху.

Він спізнився на останній автобус, але йому пощастило впіймати машину. Балакучий водій жив недалеко від студентського містечка і погодився безкоштовно підвезти втомленого ліцеїста:

— Я все розумію, хлопче… Сам таким був… Але поночі, знаєш, хлопцю вештатися небезпечно…

— Мені вже сімнадцять.

— То й що? Хлопчак іще…

Клав кивнув. До гуртожитку було сорок хвилин на автобусі — добрий дядько довезе його за чверть години, і добре, що Мітець ще копилить губи і не треба буде вислуховувати нескінченні запитання…

На цьому