Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Біля поста дорожньої інспекції машину зупинили. Водій почав з постовим розмову про погоду й якість доріг; той вивчав документи, підсвічуючи собі ліхтариком. Осторонь стояли двоє; Клава продер мороз, коли він розгледів хутряні лейбики…
— Відкрийте багажник…
— Шукають когось, чи що? — безтурботно поцікавився балакучий водій.
— Планова перевірка, — озвався один з чугайстрів. У Клава затерпло серце.
Чугайстри стали біля водія; той не звернув на них ніякої уваги. Вони байдуже оглянули вміст багажника, і обидва одночасно подивилися йому в обличчя; той відчув неспокій. На мить.
— Вибачте за клопіт, — зронив вищий з чугайстрів. — Щасливої дороги.
Нижчий скоса позирнув на Клава. Тому видалось, що підборіддя його торкнулася крижана рука. Жест дорослого стосовно дитини — дивися, мовляв, у вічі…
— Хлопець контактний, — тихо сказав він напарнику. Клав зовсім закоцюб.
Водій, який уже відчинив було дверцята, спохмурнів. Другий Чугайстир також підступив до Клава та зазирнув йому в очі. На плече хлопця опустилася долоня в рукавичці — хижо і скрадливо:
— З ким ти бачився сьогодні ввечері?
— Моя справа, — відповів Клав. У горлі зашерхло. — З чого мені вам доповідати?
— Твоя, — спокійно повідомив високий. — Але ти контактний за НАВОЮ. Не хочу тебе лякати…
Я не лякливий, — хотів сказати Клав, але промовчав. Зціпив зуби. Катувати ж не будуть?! Звідкіля їм дізнатися, де він ховає Дюнку?
— …але нави, зазвичай, спілкуються з людьми лише для того, щоб убити. Зрівняти шанси… Ти вперше бачив цю дівчину? Ні?
— Яку? — Клав уперто клеїв дурня. Він живе в правовому суспільстві, вони не в змозі заподіяти йому шкоду.
— Дівчину, з якою ти мав інтимний зв’язок кілька годин тому, — пояснив високий. — Чи ти робив це з декількома одразу?
Клав відчув що червоніє. Це він, який небезпідставно вважав, що має залізні нерви! Ось як усе просто — кілька слів, і він голий посеред натовпу…
— Малий, ти сьогодні пройшов по лезу. Нема чого тепер ображатися на мене, — я тільки й хочу, що допомогти. Іншого разу може не пощастити… Вчора ми витягнули з ванни п’ятнадцятирічного хлопця. Наклав на себе руки.
Ванна… Яке гидке слово…
Ось тут і дістала Клава неможлива, відразлива думка. І відобразилася на обличчі його таким неудаваним жахом, що рука на плечі відчутно поважчала:
— Тихо… Спокійно, все вже позаду.
Увімкнений фен на краєчку полиці. АЛЕ ЯК ВІН ТАМ ОПИНИВСЯ?!
Дюнка так плакала…
«Ти сьогодні пройшовся лезом…»
— Згадав?
Клав проковтнув густу гірку слину. Неправда. Безглуздий збіг.
«Я живу з нявкою, ми винаймаємо квартиру на…»
— Говори, малий. Ніхто ніколи не дізнається, що саме ти сказав нам. Ніхто, крім нас.
А водій?! Ось він, стоїть поруч, в очах — подив…
— Дякую, — Клав незграбно йому кивнув. — Я… сам… Їдьте.
Гмукання. Дзвінкий удар дверима; Клав дочекався, поки машина від’їде:
— Я…
Як гидко. Соромно.
— … був… з дівчиною. Я… на вулиці… заплатив їй. Мабуть, повія…
Губи його ледве ворушились. Зараз Клав сам вірив у те, що говорив, але відчуття було таке, наче він купається у стічній канаві.
— Я… випадково сталося. Вона сама до мене підійшла, чесно… На вулиці… зараз згадаю… на розі проспекту і Проривної, біля підземного переходу.
Перед очима в нього постала карта міста. Він чітко бачив місце, де трапилася уявна зустріч. Що більше подробиць, то вірогідніше…
Чугайстри мовчали. Вислухали до кінця.
— Адреса? — спитав високий, коли Клав зупинився.
— Вулиця Вічного Ранку. Там готель… Вона взяла номер на годину…
— За годину справились?
Низенький не втримався від кпину.
— Скільки? — поцікавився високий.
— Що?
— Скільки платили за номер?
Клав закліпав очима:
— Не знаю… Вона сама платила.
Одне з двох. Або його зараз повезуть відшукувати готель, у якому він нібито був, і швидко впіймають на брехні. Або махнуть рукою — бо на вулиці Вічного Ранку повно сумнівних нічліжок, де й документів ніяких не потребують. Плати за годину — і вперед…
Чугайстри дивились один на одного. Вирішували. Їм було важко уявити, що хлопчисько-підліток уміє ТАК брехати. Вони не знали Клава.
— Ти все сказав?
— Присягаюся чим завгодно!
— Документи є?
Він витягнув учнівський квиток.
— Добре, Клавдію Старже, третій віженський ліцей… Ми не повідомлятимемо про твої непевні пригоди. Але іншим разом… До речі, ти не помітив хіба, що вона нявка, погань?..
Слово — ніж. Просто в серце.
— Ні, вона людина, — прошепотів він. Чугайстри всміхнулись — однаково, мов брати.
— Головна помилка, — повільно сказав високий. — Люди часто вбачають у них людей… Бояться видавати їх у наші руки. Ми ж бо кати… вони погань, хлопче. Вони НАВ. Порожні оболонки, заповнені… мороком. Коли ми знищуємо морок, оболонки знову порожніють… Це не люди. Це так, наче до тебе прийшов убивця у машкарі прекрасної дівчини. Або, ще гірше, під личиною твоєї матері.
Клаву захтілося сісти. Просто на вологий асфальт. Йому кортіло волати: дурня! Що ви верзете, вбивці — ви, ви… а не вона!
Але він звично заткнув собі рота дешевою цигаркою.
