Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
В сусідньому будинку світив єдиний вогник. Хто не спить серед глухої ночі? Навряд чи поет. Імовірніше хворий. Або нянька при малій дитині…
Вона затремтіла, коли згадала свій сон. Хоча, загалом, нічого страшного — просто дівчисько в кофтині. Наче вона нахиляється над візком і дістає з прикрашеної залізної коробки…
Тут Івга прокинулась. Не бажала знати, що саме приготувала для неї «школярка».
Вона ввімкнула світло; четверта ранку — найгірший час. Маленький телевізор, влаштований так, аби дивитися його з постелі, слухняно блимнув екраном; денні новини, кліпи з оголеними красунями, рекламні ролики… Івга присіла на край ліжка, охопила голе коліно холодними пальцями. Що, коли дівчисько знайде її і тут?!
То й що, — похмуро подумала вона. Так чи так, треба вирішувати. Або Назар, або…
Думка її спотикнулась. Що — «Назар»? Згадати про Назара — впертися у глухий кут. Краще не треба. Голова ж бо кругла, куди повернеш, туди і думатиме.
Руда стерла з обличчя гумову посмішку, від якої боліли губи. Сховалася під ковдру; чудове все ж таки ліжко. Велике, пружне, надійне, мов фортеця. «Полігон ваших фантазій».
Вона закусила губу. Відучора її переслідувало неприємне відчуття, наче вона в постелі — третя. Часом вона навіть бачила чужий одяг на ворсистому килимку; в її уяві виникала купа мереживної білизни і — чорний халат Великого…
На більше її не ставало. Далі був поріг, перед яким найхоробріші з фантазій лякливо відступали.
Але зуміла ж вона в мить великого страху побачити в думці ту відьму — школяркою біля дошки?
Чому ж не уявити Великого — голим? Під одягом-бо всі голі. Покрови однаково ховають і рельєф атлетичних м’язів, і немічну в’ялість. І…
Кліп урвався. Натомість… Івга затріпотіла.
— …Так! Відьми! Ось уже тиждень ні про що інше не чую.
Обличчя людини на екрані лишалося розмитим, розпадалося мозаїкою; він сидів на лаві, за спиною в нього паслися на газоні голуби, а просто перед носом бовванів чорний мікрофон у чиїсь руці. Голос чоловіка звучав вередливо й одночасно владно:
— Пани Інквізитори, — голос зробився саркастичним, а губи за рухомою машкарою напевне жовчно скривились, — ще чотири роки тому провели під моїм керівництвом абсолютно переконливий експеримент. Я знаю цю жінку, знаю, де вона живе. Ні, панове журналісти, поки я не можу вам сказати. Однак, коли Верховна Інквізиція і надалі буде чхати на будь-яку пристойність, я продемонструю копію наказу пана Великого Інквізитора, номер двісті сорок-штрих. Я тримав його в руках. Так, панове! В Інквізиції вже зараз є засіб, що дозволяє звільнити відьму від відьомства! Очистити якоюсь мірою! Відкоректувати! Але це невигідно Інквізиції. Увесь галас довкола відьом — лише привід, аби вимагати гроші. За рахунок усіх нас! За твій, хлопче, і за мій!
«Хлопець» з мікрофоном про щось запитав. Або техніка його давала збої, або ж було задумано так, що питань репортера не чути.
Той, на лаві, відповів таким темпераментним жестом, що з-за машкари на мить виринуло гостре, чисто виголене підборіддя:
— Панове, всіх нас учили рахувати! Програма обробки відьом вартує значно дешевше, аніж утримання цієї орди дурисвітів!
Обличчя зникло; весь екран зайняв собою молодик з лакованим чорним волоссям. Він говорив швидко і з притиском, от тільки Івга не могла зрозуміти, про що. Гладенька, лакована, мов зачіска, мова.
«Очистити…»
* * *«…Бо суспільство людей тяжіє до порядку, а ВОНИ — втілений хаос. ВОНИ — град, який побиває засіви; ти намагався зрозуміти град?
Вони — оси. Мед їх гіркий, а жало смертельне; вбиваючи їх поодинці, ти лише роздратуєш рій. Убий матку — і рій розсиплеться…»
З усієї численної літератури, що була написана про НИХ за останні триста років, дев’ять десятих не витримувало ніякої критики і тягнуло, у кращому випадку, лише на «легенди». У гіршому — на зразок безсоромної брехні. Ту ж єдину, що заслуговує на довіру, десяту частку давно підібрала Інквізиція.
У колекторах Інквізиції, приміщеннях з постійними температурою і вологістю, зберігалися старовинні томи, готові розсипатися на порох од єдиного дотику. Фотокопії знаходились у розпорядженні Клавдія, але, на жаль, плутані тексти мали скоріше художнє, аніж пізнавальне значення. Сучасні ж дослідження не в стані були сказати нічого нового. Принаймні, Клавдію; колись він і сам сподобився на таке-от марнування паперу. Коли був куратором в Егре, столиці виноробства.
Різко дзенькнув жовтий телефон без диску. Клавдій кисло скривився.
Голос герцоґа здавався незвично доброзичливим:
— У такий пізній час — на бойовому посту?
— Книжки читаю, ваша світлосте. Аби зайвий раз переконатися, які ми всі дурні.
Герцоґ так і не вирішив, чи виходить цей жарт за межі пристойности, тож йому не залишалося нічого іншого, як продовжити в тому ж тоні:
— Вас можна поздоровити? Навіть найзавзятіші відьмоненависники тепер нібито задоволені?
— Тільки не я. Ніколи не був відьмоненависником.
— Знаєте, дехто поговорює про порушення громадянських прав.
— Відьми позбавлені цих прав з першого ж у історії громадянського кодексу.
— Злісна ви людина, Клавдію.
— Так, ваша світлосте.
— Прослідкуйте, аби репресії… більше нікого не зачепили. Я хочу, щоб у країні настав нарешті спокій.
— Це наше спільне бажання.
— Що ж… як там у вас — «смерть погані»?
— Смерть погані, ваша світлосте.
Короткі гудки. Клавдій поклав жовту слухавку.
Біля обох виходів з Палацу чергували люди: здебільшого жінки, здебільшого — немолоді. Не пікетниці — прохачки, які бажали побачити Великого Інквізитора — особисто; Клавдій знову брав гріх на