Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Цікаво, хто батьки Івги? Чи ким вони були — бо дивно, що вони відпустили її ось так вештатися по світу, на тоненькій крайці між ініціацією і в’язницею.

Він вийшов через третій хід, підземний. Подумки попросив вибачення у прохачів, вліз у службову машину і через п’ятнадцять хвилин натрапив на людину, яка чекала у дворі, в напівмороці.

Прохачі рідко сюди приходили. Хіба що в повному розпачі…

Темна постать відділилася від стіни і заступила вхід. Клавдій відчув рух охоронця у машині і здійняв руку, забороняючи стріляти; людина біля під’їзду злякалася різкого жесту й відсахнулась:

— Клавдію…

Ну що в них за стиль… Скрадатися у темряві, чаїтися за рогом… Не зі зла, із глупоти.

— Вітаю, Назаре. Підемо.

Усі вікна помешкання були широко відчинені, надворі галасували діти і цвірінькали горобці. Якийсь хлопчисько на ровері терпляче викликав подругу на ім’я Люра.

— А потім?.. Я виступав з лекцією на тему: «Неініційована відьма, сім’я, право і побут». Назар, на жаль, вражаюче нетямущий… у цій царині. Я по змозі заповнив прогалини в його знаннях.

— Люро-о! — кликав роверист. — Вийде-еш?!.

Івга дивилась, як Інквізитор п’є каву з цигаркою. І як протяг витягує у вікно смуги сірого диму.

— Люро-о!..

— І… що він сказав?

— «Дякую».

Вона не хотіла, аби так було. Аби почуття, які приховувала, віддзеркалювалися на обличчі. Усі.

— Я також… вражаюче. У галузі неініційованих… Бо раніше я думала… Що коли така зачаїться, її ніхто не виявить, — вона поглянула на співрозмовника майже з викликом.

— Біда в тому, що, хоч і неініційована, вона таки лишається відьмою. Навіть нікому не роблячи зла. Навіть узагалі нічого не роблячи… Вона МОЖЕ зробити. Ось межа, об яку століття ламали зуби ті, хто писав закони і ті, хто намагався втілити їх у життя. Бо ж коли людина невинна — за що її карати? За ймовірність злочину?

— А ця імовірність… яка? — Івга відчула, як стрімко сохне в горлі.

— Шістдесят два відсотки, — повідомив Інквізитор. — Тридцять вісім — ніколи не ініціюються. Ніколи не нападуть. Проживуть довге щасливе життя і народять купу дітей. Відьми плодючі, чи то плідні… Здоров’я у них — тільки позаздрити. Господаркою нехтують, але в мистецтвах досягають великих успіхів. Розумні. Оригінальні. Все це я розповів Назару. Навіть із перебільшеннями.

— А як дізнатись, — Івга підняла очі, — яка… в яких ти відсотках, у тридцяти восьми, чи?..

— Люро-о! — надривався хлопець за вікном. — Сюди-и!..

Інквізитор було підвівся, але подітися на маленькій кухні більше не було куди, і він знову сів на підвіконня. Поставив поруч свою каву.

— Назар мене також спитав. Власне, все це я розповідав йому ще тоді… Гм… після твоєї втечі. Але він був настільки засмучений, що нічого не запам’ятав.

— Люро-о!

Інквізитор раптом вихилився у вікно і ревнув голосом театрального харцизяки:

— Люро, ану виходь негайно!

Дзенькнув дзвінок ровера. Хлопчисько-залицяльник злякався і втік.

— Знаєш, Івго, — Інквізитор посміхнувся, — мені ж також… цікаво. Не тягати по тюрмах невинних, не лишати на волі лиходійок. Але визначити це неможливо. Збіг обставин, внутрішні властивості, яких не розгледіти… до слушної нагоди. Спокійне сімейне життя з коханим дає значну гарантію того, що відьма залишиться доброю і законослухняною. Але — не абсолютну. Розумієш?

— І це ви також сказали Назару, — припустила вона.

Інквізитор знизав плечима:

— Ти помітила, я намагаюся бути чесним? З ним… і з тобою.

— Дякую.

— За що, Івго?

— Ви мені життя… убили.

— Не перебільшуй.

— Буде справедливо, коли ви тепер мені… допоможете.

— Допоможу, звісно… Ти, власне, до чого?

Івга нервово зціпила пальці рук під столом:

— Я не хочу бути відьмою.

Пауза. Веселий спів за вікнами. Жвава бесіда під сусіднім під’їздом; імовірно, Люра таки вийшла.

— Нас не питають, Івго, ким ми хочемо бути. Я народився хлопчиком, ти — дівчинкою.

— Ні. Я чу… я знаю, що відьму можна… позбавити відьомства. Аби вона була, як інші.

Інквізитор скривився. Гидливо зазирнув у своє горнятко, ніби був упевнений, що побачить там таргана.

— Я навіть здогадуюсь, від кого ти це «чу». Тобто знаєш. Кому лише не дозволяють говорити в мікрофон!

— Ви скажете, що ніколи не ставили таких… дослідів? Ніколи не займалися таким? Скажете мені це, дивлячися у вічі?

Інквізитор роздратовано поставив горня:

— Давай-но завершимо цю розмову. Не треба довіряти людям із «ящика». Ні в чому.

Пальці Рудої збіліли:

— Де ж ваша… чесність?

Їхні погляди зустрілись. Вона відчула раптовий приплив нудоти.

… Нарешті вона впевнилася, що Інквізитор везе її до ізолятора; і до звичного дискомфорту від його близької присутности додалося прикре почуття приречености. З цим почуттям і провела цілу дорогу.

Збоку, на вітровому склі наліплена картинка — весела відьма на помелі. Погана прикмета, знак бузувірського почуття гумору; Івга відчула, як якась іржава пружина, що все стискалася і стискалася у ній, украй напружилась.

Інквізитор вів авто підкреслено неквапно, коректно, мов учень; невдовзі центр, у якому вона хоч трохи орієнтувалась, залишився позаду, і потягнулися приміські райони — одноманітні,