Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Понад силу підвелася і пошкандибала до ванної. Помади на поличці не було; Івгу це не переконало. Під етажеркою ж точно…

Вона хлюпнула собі в очі теплу воду. Постояла, вивчаючи власне сіре обличчя в овалі дзеркала; склеїла йому міну і почвалала до спальні, де в одязі впала на ліжко.

Вже засинаючи, вона раптом побачила біля краю постелі чоловіка в темному халаті; Івга скрикнула і сіла, витріщаючись у порожній проріз дверей.

Маньячка. Ти так мрієш, аби тебе зґвалтували?..

Попільничка переповнилась. Клавдій відкинувся на спинку жорсткого крісла і приплющив очі. Коротенький відпочинок… Котра, до речі, тепер година?

Гнучка, надійна машина інквізиції — його надбання. Як і те, що з папірця із підписом наказ його одразу обертається обшуками, облавами й арештами. Недарма він сидів у цьому кріслі п’ять останніх років; можна тільки здогадуватись, як саме проклинають його сотні відьом — у далеких провінціях і на сусідній вулиці…

Він похмуро посміхнувся. Тривога, що вовтузиться у його душі ще від зустрічі з Мітецями, ледь притлумилась, але не зникла. Епідемію в Рянці пригашено, трагедії в Одниці вдалося запобігти, але ніхто не розуміє, звідки цей раптовий спалах зла у відьомських душах, і без того не янгольських. І звідки ця нова ґенерація, невтримно агресивна, з небачено глибокими «колодязями» і повною відсутністю мотивацій… Невже це ті сіренькі, неініційовані відьмочки, котрих у кожному місті по кількасот на суворому обліку? І з чого це їм усім одразу закортіло в нове життя, точніше, у нову смерть?..

Щось трапилося з їхнім почуттям самозбереження. Зовнішня перемога — спокій у країні — кожної миті може обернутись… Ну, перехапають тисячу — хтозна чи не виповзе з невідомої діри ще три?..

Він пограв самопискою. Перо, яке може одним розчерком… Добре, хоч чорнило не червоне.

Він хворобливо скривився. Навіть той амбітний юнак, який багато років тому переступив поріг інквізиторської школи, навряд чи припускав, що доведеться сидіти в такому… проваллі. Смерть погані… Ха!

Серед його вчителів був дехто… розумний, поважний… він був переконаним прибічником «варіанту нуль». Офіційна Інквізиція старанно декларувала непричетність до самої ідеї «варіанту», однак не забороняла своїм членам розмірковувати про його незаперечні переваги. Йшлося про те, що відьма в суспільстві зайва. Будь-яка… Кожна.

Клавдію захотілося роздратовано пожбурити самописку. Натомість він акуратно поклав її на стіл.

На селекторі тріпнувся зелений вогник.

— Слухаю.

— Смерть погані… патроне, прийому вимагає Гелена Торка, номер…

— Я знаю його, Міто. Вона сама?

— Решту, патроне, сімдесят двох… зранку… Я розподілила… Їх уже прийняли. Ґлюр і заступники. А Торка…

— Я прийму її.

— Так, патроне, — сумирно видихнув селектор.

Серед сили відьом Віжни не більше десяти мали такий привілей — підлягати особистому контролю Великого Інквізитора. Клавдій сам запровадив це правило, і за п’ять років воно зробилося звичкою; Старж не марнував часу. Привілейовані особи були винятково цікавими співрозмовницями.

Гелена Торка очолила Біженський оперний приблизно тоді ж, коли Клавдій — Інквізицію і втриматися на своїй посаді вдавалося їй тільки завдяки Старжу. «Наш новий Великий — людина широких поглядів…».

Гелена була «глухаркою», неініційованою відьмою — попри численні спокуси, імпульсивність характеру і свої майже п’ятдесят років. Вона була надто прив’язана до багатьох речей; головне — до свого театру. Як відданий пес.

Двері нечутно причинили ззовні; жінка з обличчям під темною вуалькою на капелюсі полохливо здригнулась. Клавдій ніколи не приймав її тут — для регулярних контрольних зустрічей з представницею богеми більше пасувала кімната поверхом нижче, подібна до ґримерної, з великим дзеркалом і м’якою отоманкою; обстава робочого кабінету не навіювала ні спокою, ані довірливости, швидше, навпаки. Ніяку відьму не потішить інквізиторський символ дізнання, вирізьблений просто на дерев’яному обшитті стіни. У трьох примірниках.

— Добрий вечір, Гелено, — Клавдій підвівся, одночасно намагаючись послабити удар. Директриса оперного ніколи не відзначалася захистом. Навіть посереднім.

— Вітаю, мій Інквізиторе, — жінка ледь схилила голову. — Важкі… часи.

— Нелегкі, — Клавдій почекав, поки жінка сяде в крісло. Витягнув цигарку. І знову сховав. — Я, мабуть, неприємний зараз? Надто тисну?

— Нічого, — тонкі вуста під тінню вуалі страдницьки посміхнулися. — Витримаю. Урешті-решт, саме заради цього… незабутнього відчуття я просиділа в приймальній шість годин.

— Вибачте, Гелено, — сухо озвався Клавдій. — Думаю, ви розумієте.

Голова в чорному капелюшку повільно кивнула.

— До справи, — Клавдій сів. — Сьогодні не контрольний день. Що спонукало вас, зайняту людину, вирвати з свого життя цю чверть доби?

— Я не потурбувала б вас, — тонкі губи ще раз спромоглися на усмішку, — коли б не вважала свою справу дуже важливою.

— Театр?

— Школа. Ви знаєте, мій Інквізиторе, театр опікується хореографічною студією. Нові кадри…

— Розумію. Що?

— Вчора… взяли п’ятьох дівчаток. Сьогодні вранці — ще двох.

— Скільки ЇХ усього? ВАС?

— Це надзвичайно талановиті діти, — директриса повільно підняла вуаль, відкриваючи тонке біле обличчя з синіми прожилками на скронях. — Дівчатка. Від чотирнадцяти до шістнадцяти.

— Скільки?

— У школі — десять.

— Багато, Гелено.

— Це мистецтво, — жінка царственим рухом скинула підборіддя. — Не я вигадала, що талановиті діти часто належать до… НАС.

Клавдій відкинувся на жорстку спинку. Закономірність ця не була відкриттям — серед дівчаток, схильних до «прекрасних мистецтв», колосальний відсоток юних відьом. Неініційованих, звичайно.

— Гелено, ви не… казали їм про необхідність стати на облік?

Жінка мовчала.

— Скільки з десяти стали?