Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Тонкі губи ледь ворухнулись:

— Двоє.

— Гелено? Що я маю вам зараз казати?

Жінка повільно підвелася. Із зусиллям — але ґраційно. Навіть гордовито.

— Клавдію… — вона ступила до столу, і це був крок жертви, яка з власної волі настромлюється на ніж, бо наближення додало їй болю: — Дозвольте мені так вас називати… Клавдію, це особливі діти. Вони… — вона намагалася не дивитися на знаки на стінах. — У театрі півтора десятка відьом. УСІ на обліку, я слідкую за цим. Але не підлітки. Для яких це надто… боляче. Дехто з них ще навіть не усвідомив, що вони ізгої. Виродки. Що єдиний дім, де від них не відвернуться, — їхній театр, їхнє гніздо… Сімох забрали, це — невиліковна травма. Вони ж бо не розуміють, за що. Одна залишилась, чекає арешту. Вже добу не може їсти.

Вона зробила ще один крок, обличчя її перетворилося на страдницьку маску:

— Я благаю. Ну, спаліть мене вісім разів. Але відпустіть дітей, вони ні в чому не винні, вони живуть тільки балетом, без них не буде театру…

Клавдій примружив очі:

— Назад, Гелено. Не треба. Відійдіть.

Жінка відступила. Опустилася у крісло — не впала, а саме опустилася. З гідністю.

— Я не кат, — повідомив Клавдій глухо. — Не схоже?

Жінка хотіла щось сказати, але не наважилась.

— Гелено, кожна відьма, що не стоїть на обліку, сьогодні стає смертельно небезпечною. Я не можу ознайомити вас із подробицями, але ситуація у вашій школі — злочинна. Тому травма, яку завдали вашим дівчаткам, — ваша провина. Їх треба було… розумієте?

— Я не заперечую своєї вини, — запалені очі жінки гостро сяйнули. — Я готова відповісти. Але не їхнім коштом.

— А моїм? Чи взагалі невинних людей? Як інакше я досягну виконання законів, коли не буду карати за порушення?

Жінка мовчала. Клавдій дивився, як з її обличчя повільно сходить рум’янець, що проступив під час натхненної промови. Так умирало її сподівання.

— Надзвичайний стан, — він накрив долонею самописку, — триватиме ще… днів п’ять. Коли ситуація стабілізується… коротше, більша частина неініційованих так чи так вийде на волю. Через п’ять днів ви отримаєте ваших учениць і, сподіваюся, не повторюватимете своїх помилок. Так?

— Мій Інквізиторе, — жінка дивилася сумно і строго. — Я неініційована. Проте мій досвід… можливо, я могла б повідомити вам дещо цікаве. У відповідь на… пільги. Нашим дітям.

Деякий час Клавдій мовчав. Жінка знову похилила голову.

— Ви хочете торгуватися, Гелено? Зі мною? Чи я неправильно зрозумів?

— Правильно, — жінка дивилася повз його очі. — Надзвичайний стан викликано… незрозумілими змінами у відьмах. Спалах активности. Агресія. Зростання числа ініціацій. Нові «кадри» величезної сили. Їхня дивна, просто таки протиприродна солідарність. Так?

Обличчя Клавдія залишалося незворушним, однак це вартувало йому зусиль.

— Неініційована, але відьма, Інквізиторе… І достатньо начитана. У мене є припущення, яке здається мені близьким до правди. Ви можете сказати «не треба, я знаю». Тоді я піду. Але коли… коли мої міркування зможуть допомогти вам — навіщо гребувати ними? Тим більше, що це… від щирого серця. З найкращого ставлення. Присягаюсь.

— Гелено, — повільно промовив Клавдій. — Кажуть — остання балетна прем’єра викликала справжній фурор. Брешуть?

— «Лелеки», — прошепотіла жінка. — Скільки вам потрібно квитків? Коли?..

— Гелено, інший на моєму місці… хоча би мій попередник… Знаєте, що би він зробив з вами?

— Йому я би не сказала… що кажу вам.

— Це має мені лестити?

Кутики її вуст ледь піднялись:

— Можливо, мій Інквізиторе.

Деякий час вони дивилися у вічі одне одному.

— Говоріть, Гелено.

Жінка рвучко набрала повітря у груди, аж гойднувся важкий медальйон у вирізі чорного шовкового плаття.

— Матка. Відьми від природи роз’єднані. Це надає можливість… людям співіснувати з ними. Вони — роз’єднані оси. Та коли з’являється матка, все змінюється. Одиначки перетворюються на сім’ю. Єдиний організм з безліччю жал. Зграю. Війна неминуча, і… жорстока війна. Але якщо ви вб’єте матку, світову рівновагу буде відновлено.

Гелена Торка перевела подих. Клавдій витягнув цигарку, кілька хвилин боровся з собою, програв — і мовчки закурив.

Гелена напружено всміхнулась. Взяла з сумочки ґлянцеву пачку, клацнула запальничкою і затягнулася також; їй одразу стало спокійніше. Обличчя ледь розпружилося, відтануло, на щоки повернувся легкий рум’янець.

— Я також люблю… старовинні рукописи, — Клавдій дивився на співрозмовницю крізь хмару рідкого диму. — Ви впевнені, що «Одкровення ос» — не підробка?

Жінка замружилась:

— Я впевнена. Я розповіла, що знала. Як з цим учинити… Вирішуйте.

Клавдій роздумливо пошкріб підборіддя. Глибоко затягнувся:

— Ваші міркування не мають тієї вартости, якої ви їм надаєте. Боюся вас засмутити. Я не відьма… але знаю куди більше. На жаль.

Жінка мовчала. Цигарка в її пальцях ледь здригнулась.

— Попри це я ціную вашу відвертість, — він упіймав її погляд і криво посміхнувся. — Віддайте список до канцелярії. Подумаємо, що можна зробити.

Івга прокинулася мокра від поту.

У коридорі горіло світло — вкладаючися пізно ввечері, вона забула… просто не схотіла вимкнути. І тепер лежала під чужою ковдрою, потопаючи в запаху чистої білизни з пральні. І слухала, як потроху заспокоюється злякане серце.

За вікном безпросвітна темрява. Ліжко — нескінченне біле поле. Івга відчувала себе випадковим подорожнім, який замерзає в заметі. Їй і справді було зимно — але не ззовні, а зсередини.

Вона підвелась. Щулячись і зітхаючи, натягнула на голе тіло светр. Підійшла до