Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Клав стенувся:
— Дюнко!
Голос його потонув у гуркоті.
Поїзд був пасажирський, далекого прямування; над головою Клава миготіли бліді плями вікон і розводилися по перону, іржавій огорожі, траві та чагарниках… І по обличчю дівчини, яка стояла неподалік.
— Дюнко…
Грюкіт урвався. Клав мимохіть торкнувся вух; стукіт коліс неприродно швидко зник, наче потонув у ваті.
— Гей…
Дюнка стояла внизу. Він бачив тільки її очі, що гарячково виблискували у мороці:
— Підемо, Клаве… Злізай.
Він незграбно зістрибнув і мало не підвернув ногу. Спробував упіймати її долоню — але вхопив порожнечу.
— Ідемо ж…
Здалеку тонко вискнув тепловоз, і Клав знову відчув, як завібрували незримі рейки.
— Ходімо…
Йому примрілося, що від очей її світла більше, аніж од ліхтарів. Він ступив до цього сяйва, наче зачарований; у голосі Дюнки виразно бриніло нетерпіння:
— Пішли.
Він слухняно рушив услід, через несподівано високі шпали, намагаючися не ступати на слизькі, мов крига, смуги рейок. Віддалений шум поїзда не наближався — але і не віддалявся; тьмяний вогник попереду зі скреготом пересунувся убік; автоматична стрілка надала йому нового напряму.
Клав не бачив Дюнки. Він відчував її присутність — трохи попереду.
Раптом озирнулась; очі її спалювали темряву. Дощенту:
— Клаве… я тебе…
— Я також, — заквапився він. — Я люблю тебе. Зачекай!..
Три білих ока виринули нізвідки. Хвиля гуркоту. І — гудок, від якого нутрощі Клава злиплися в один судомний клубок.
Надто багато часу пішло на те, аби зрозуміти, праворуч кидатися чи ліворуч; тепловоз мав величезну, темно-червону морду з двома фосфоресцентними оранжевими смугами, широкою і вузькою; у центрі залізної пики Клавдій або роздивився, або вигадав круглу емблему машинобудівельного заводу. Стирчить уперед залізна борода; падає людське тіло і котиться під неї. Під гуркотливе черево, що перетворює кістки на борошно…
Сльота. І зірок немає.
Він лежав на животі й обома руками чіплявся за всохлий жмут минулорічної трави, а поруч, на відстані десяти сантиметрів, скреготало чорне залізо. Так, що тремтіли і земля, і людина, яка лежала на ній.
Він устиг зійти з колії своєї долі. Коли ця сама доля з’явилася в образі потворного товарняка, що підкрадається непомітно.
* * *Літня жінка в лікарському халаті, з ординарним обличчям, яке важко запам’ятати, довго переводила погляд з розбитого вікна в машині на запухлу Івгу. І знову на скло.
— Потребуєте допомоги? Аварія?
— Дякую, пані Сато. Дівчині краще; прослідкуйте, щоб охоронець біля воріт перевіряв документи.
— Але, патроне, він упізнав вас.
— Поясніть йому, що він повинен питати перепустку. У ВСІХ. Абсолютно; тепер ми з дівчиною підемо вниз, нам потрібен проводир з ключами…
— Я сама могла б…
— Коли вас не обтяжить…
Зо три хвилини вони чекали, поки жінка вийме з сейфа низку ключів, а з високої шафи — два білих халати. Крохмальна тканина гостро пахнула дезинфекцією — Івгу пройняв мороз од терпкого шурхоту — довелося закотити надто довгі рукави.
У коридорі запах посилився. Івга з дитинства ненавиділа його — характерна атмосфера медичного закладу. Непевне світло денних ламп, вазони з неприродно яскравою зеленню, чистий лінолеум.
— Це лікарня?
— Так. Я тобі згодом поясню, що це.
Голова вибухнула новим болем, Івга не втрималась, піднесла руку до скроні. За коридором — сходи вниз; двоє широкоплечих хлопців у халатах — їхні пози були одночасно погрозливі й розслаблені. Перед жінкою з ключами обидва витягнулись, перед Інквізитором — стали струнко.
— Тут стрімкі сходинки, візьми мене під руку.
Івга слухняно намацала його лікоть; знову легкий розряд од першого дотику. Не неприємно. Навіть заспокоює…
Жінка відімкнула двері. Ще одні, ще. Підозріло багато замків. Надто різко блищать нікельовані ручки.
Коридор, короткий і глухий, вперся у стіну; праворуч і ліворуч були двері, Івга не рахувала їх. У кожній — зачинене віконечко; в’язниця.
Жінка прочинила одне з них. Зазирнула; запитально поглянула на Інквізитора. Той кивнув:
— Відчиняйте.
Двері відчинилися без жодного звуку. Наче не важка броньована стулка, а двері спальні. Добре тут змащують завіси…
— Івго, йди сюди.
— Не хочу.
— Подивись. Так треба.
Її взяли за плечі й поставили в проріз дверей. Запах дезинфекції… І ще один, недобрий, моторошний присмак. Важке повітря, мов у палаті тяжкохворого.
Кімната видалася Івзі великою, наче бальна зала, і такою ж порожньою. Коли б не п’ять… ні, шість ліжок уздовж стін. Під сірими ковдрами — обриси скоцюрблених тіл. Голені голови на білих подушках; одне ліжко шкіриться смугастим матрацом. Порожнє.
Для неї… Божевільна… Вона — божевільна відьма. Божевільма.
— Ми можемо ввійти.
Сама того не бажаючи, Івга намертво вчепилася у лікоть супутника:
— Це… хто?!
— Подивись.
Вельми божевільна…
П’ятеро жінок на ліжках в однакових позах — з колінами, підтягнутими до живота. З широко розплющеними, тьмяними, безтямними очима. Ніхто з них не відреаґував на відвідувачів — ніяк; на напіврозтулених губах зблискує слина.
— Не бійся, Івго.
— Можна мені піти?
— Так. Достатньо.
Пані Сат чекала в
