Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Ну, туди нам не треба… Там те саме. А ось тут відімкніть, будь ласка. Івго, я хочу тебе познайомити…

Ця кімната була значно менша; у кріслі сиділа жінка з відсутнім, якимось заплилим обличчям. Першої миті Івзі здалося, що погляд її спрямовано просто на неї; насправді ж у цих очей не було зору. Небесно-блакитні, вони були шліфованими скельцями… на худеньких плечах висить безформна темна сукня. Голену голову обтягує чорна шапинка.

— Вітаю, Тімо, — якось ніжно, по-справжньому тепло сказав Інквізитор. — Це Івга.

Жінка не відповіла. Руки безсило обтяжують бильця крісла, прекрасні, з тонкими пальцями і коротко стриженими нігтями.

— Її звати Тіма Леус, — голос Інквізитора захрип. — Нейрохірург. Єдина з відомих мені відьом, яка змогла отримати вищу освіту і досягти успіхів у науці.

— Відьма?!

— Була… Її коханий поставив їй умову… не хотів одружуватися з відьмою, і вона присягла, що дотримається її. Спроби позбавити відьму відьомства почалися не вчора. І не чотири роки тому, коли ми з Тімою розгорнули… програму. І не чотириста років…

Івга знову поглянула на жінку в кріслі. Груди її ледь здіймалися — і все. Інквізитор накрив долонею руку на бильці — нічого не змінилось. Навіть вії не здригнулись. Рослина.

— Відьомство. Комплекс властивостей… надто тісно переплетений з ядром особистости… Убиваючи відьму в людині, ми знищуємо в ній і людину. Всього в програмі взяли участь п’ятнадцять жінок. На чолі з Тімою; всі з власної волі та зі сподіванням. В усіх була причина… Особливо в Тіми. Вона ж бо кохала.

Івга звела подих. Інквізитор гірко всміхнувся:

— Тіма… Блискучий розум. Сталева воля. Красуня. Подивись, навіть тепер ще видно. Напередодні операції вона жартувала, знущалася наді мною, нерішучим…

Він затнувся. Зазирнув у нерухомі вічі й відвів погляд:

— З п’ятнадцяти… вижили десять. Усі — у такому стані. Назавжди. Зрозуміло?

Івга мовчала.

— Ось про що ти прохала мене. Ось що прагнула ти, коли звинувачувала мене в брехні. Зрозуміло чи ні?

Було дуже тихо, навіть пані Сат у коридорі не брязкала ключами.

— Так, — Івзі хотілося плакати.

Рука Інквізитора злегка потиснула безвладну долоню колишньої відьми і колишньої людини, розумниці й красуні Тіми:

— До побачення. Сподіваюся, тобі… добре.

Зворотній шлях. Мовчки. У Івги знову розболілася голова; скрегіт замків відлунював у потилиці та змушував її щулитись і стинатись. Інквізитор розпрощався з пані Сат, і охоронець намірився було перевірити його перепустку, але Інквізитор проігнорував цю спробу виправитись — мертв’яку-бо кадило не допоможе. Завзятість потрібна ДО ТОГО, а не після…

До розбитого вікна вривався прохолодний вітер. Дівчина зібгалася на задньому сидінні й дала волю сльозам.

Кав’ярня на околиці була надто малою, аби мати назву. Бармен здивовано вирячився на дивну пару: середніх років чоловік, плеканий, із начебто знайомим бармену обличчям, у компанії рудої дівчини, з розбитим носом і запаленими очима, у светрі з бурими плямами крови. Бармен збирався подзвонити до поліції — але чомусь утримався.

— Я замовлю тобі вина… Зняти стрес.

— А ви?

— Я за кермом.

— Не треба.

— He вигадуй… Втім, як хочеш. А то знову звинувачуватимеш мене в патологічному потязі до приневолювання.

Івга старанно роздивлялася скатертину.

Інквізитор зітхнув — так сумирно, що вона нашорошилася. Нетипова поведінка природно викликає збентеження.

— Голова ще болить?

— Менше.

— Добре… Скажи мені, Івго. Скільки разів у житті тобі доводилося говорити… дивне? У нападі люті або жаху чи болю. Бувало таке, що слова виникали… наче нізвідки? І співрозмовник дивувався?

Івга зрозуміла, про що запитання. Насупилася, намагаючися згадати. А що, власне, вона сказала Інквізитору… за що він мало не витряс з неї душу… Марно — вона пам’ятала лише, що казала якісь слова, але слова без змісту — аморфні, безбарвні, безглузді…

— Згадуй.

Вона вже відкрила рот, аби сказати: не пам’ятаю. І згадала.

— Було?

Було. Актова зала повна люду; директриса з червоними плямами на щоках рекомендує дівчаткам «пана Інквізитора». Нудота, слабість і злість; і порожнеча довкола, багатозначне мовчання, пильні погляди.

Продовження у кабінеті. Повістка, гидливо злякані очі, «школу нам тепер не відмити…» І ще щось дошкульне, слово — канчук. Щось про відьом і шльондр… до знемоги бридке, особливо зважаючи на те, що у свої п’ятнадцять Івга ще ні з ким не цілувалась. І вищиряється Інквізитор.

Тоді вона взяла і сказала. Щось. Від чого директриса осіла на підлогу, здіймаючи паніку і надаючи змогу втекти з-під самого інквізиторського носа.

Щось про печінку. Що буде дірявою. Здається. Якийсь медичний термін.

— А що за школа?

— Художньо-прикладних… дизайну й усього такого. Не розумію… до чого тут печінка, чия…

— Місто Рідна?

— Так.

— Зачекай дві хвилини. Мені треба зателефонувати.

Молоденька офіціантка провела його поглядом. І позирнула на Івгу — оцінювально, не приховуючи цікавости. Івга відвернулася.

Інквізитор повернувся не за дві, а за двадцять хвилин.

— Директриса твоєї школи померла у віці сорока двох років від цирозу печінки. Інквізитор, з яким ти мала справу, Ітрус Совка, не дослужився до кураторського крісла — звільнений два роки тому за професійну непридатність. Видно, твоє невдале затримання було не єдиним його прорахунком. Я його не знав.

Івга закрила обличчя руками.

— Ти плачеш?

— Вона… була