Українська література » Фентезі » Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
громіздка споруда в псевдокласичному стилі з мідним гербом міста на величному фасаді та купкою людей біля головного входу. Година до початку вистави.

Клавдій утримався від спокуси кинути «ґраф» просто на пішохідну площу перед театром, де поява будь-чого на чотирьох колесах буде громом посеред ясного неба; не варто до часу здіймати галас. Хоча його однаково не вдасться уникнути.

Він зупинився край тротуару, під знаком «стоянку заборонено», і вимкнув мотор; машину вже помітили. Її помітили б і на стоянці біля службового входу; а так у нього, принаймні, є перевага раптовости…

Зуби Клавдія скрипнули; як багато ЇХ у цьому будинку. Ініційованих, ДІЮЧИХ. Аж не віриться, що в одному місці може зібратися стільки… Вільних.

— Мені страшно, — тендітний дівочий голос за спиною.

Вона також відчуває. Тільки не здатна ще дати раду своєму віданню.

— Посидь у машині. — Лишати її тут саму? — Ні. Підемо. Від мене ні на крок…

Праворуч, ліворуч і на службовій стоянці паркувалися непримітні машини; так прибуває спецназ — чи то автобус з екскурсантами, чи то продукти до буфету.

«Чи повинен Великий Інквізитор особисто брати участь в операціях?»

Коли це відбувається за сигналом од Гелени Торки — так.

У трупі — семеро «глухих». У школі — десять… Діючої — жодної, згідно офіційних даних. То ЗВІДКИ?

Все як завжди. Театрали чекають відкриття високих дверей. Тільки вони не відчиняться. Поки що це не дивує. Трапляється — глядачів затримують і на півгодини.

Дзеркальні дверцята службового входу; біля турнікета старенька з вольовим обличчям:

— Ваші перепустки, панове?!

— Інквізиція, — Клавдій відкотив манжету, блимнув ліхтарик-значок. — Лишайтеся на місці.

Театр — місце особливе. Стара мовчки відступила в тінь — надто добре знала слово «Інквізиція».

Івга поруч. Клавдій пошукав, кому б її доручити; начальник спецгрупи був уже тут, в очах його стояло питання: хто керуватиме?

— Ви, — кивнув Клавдій. — Я у вашому розпорядженні. Дівчинка… зі мною.

Начальник кивнув:

— Прошу Вас узяти на себе Торку, патроне.

— Пішли, — Клавдій утягнув Івгу в бічний коридор. Добре, що свого часу йому вистачило розуму ознайомитись із залаштунковим світом Віжненської опери.

Дівчина не пручалася. Терпіла його залізну хватку — і тремтіла. Нервово; Івзі тут не місце. Не хочеться лишати її без догляду — але це краще, аніж тягти її туди… До НИХ. Хоча поки що загрози начебто немає.

Вони пройшли повз зграйку жінок в уніформі. І гладкого чоловіка з товстим портфелем, і двох високих хлопців у трико, і дошки оголошень, і сходів до буфету, і холу з фікусом. Вони проминули напівпрочинені двері до дзеркальної зали, та ще з десяток дверей, за якими тупотіли, сміялися і сварилися; ще один хол — і Клавдій зупинився перед полірованою стулкою зі суворою табличкою. Постукав, і, не чекаючи відповіді, увійшов; Івга спотикнулася на порозі. Вона чомусь була впевнена, що двері не відчиняться.

— Пані Торко!

Порожньо. Стіл секретарки, напівпорожня склянка чаю, зім’ятий бланк, двоє дверей — праворуч і ліворуч. Вимкнутий телефон. Івга повела носом; Клавдій також відчув запах серцевих крапель. Ледь чутний.

Двері праворуч. Порожньо. Дивно, що незамкнені.

Ліворуч…

Жіночий піджак, на спинці робочого крісла. Ящики стола вивернуті; обшук? Погром? Цікаво, чи склала Гелена списки своїх улюблених відьом. І де зберігала?..

Телефонну слухавку акуратно зрізано. Поруч низка ключів.

Клавдій майже не роздумував.

— Івго, йди-но сюди.

Руда підійшла, торкнулася його плечем.

— Залишися тут. Потім я тебе заберу.

Очі її злякано округлилися:

— Н-ні… я…

— Ненадовго.

Він двічі прокрутив ключ у замку; дівчинка, на щастя, не почала ні кричати, ані рюмсати. Раптом йому зробилося ніяково. Так, наче на нього дивляться з докором, а він не має сили відвернутись.

— Я скоро, — сказав він у двері.

Від розміреного життя театру вже не лишилося і сліду. Все позмішувалося, зжужмилося і покотило бозна-куди; двері вбиралень розчахнуті, а коридором шурхотить сухий, підкреслено спокійний голос: «Прохання до всіх працівників театру лишатися на місцях. Підготування до вистави припинено. Не виходьте зі своїх кімнат».

Власник голосу був добре знайомий з технікою наказу. Його слухалися — принаймні, поки що. Коридори були порожні; Клавдій минав злякані погляди; з бічних дверей визирнула літня жінка з оберемком зловісно багряних плащів:

— Молодий чоловіче…

Клавдій обернувся; у стані бойової готовости виглядав він… хоч загортайся у такий от плащ до брів. Жінка відсахнулась.

Начальника спецгрупи він знайшов у адміністраторській. Дві жінки і чоловік у фраку злякано позирали з кута на непроханих гостей.

— Ми переловили їх, патроне. Дівчиська. Дев’ять. Усі «глухі», як і зазначено в досьє. Глядачі до театру не допускаються; прочісуємо поверхи.

— Торки в кабінеті немає. Ви впевнені, що вона в театрі?

— Всі бачили, як вона входила. Як виходила, не бачив ніхто.

— Скільки ЇX, Косто, за вашими відчуттями?

Начальником спецгрупи був маркований Інквізитор, який де в чому, в чутті зокрема, перевершував навіть Клавдія. Він не допитує відьом, він їх ловить.

— Багато, патроне… П'ять-шість. Ми ще не відшукали жодної.

— Добре, Косто. Робіть свою справу. А я шукаю Торку.

Він відчув відьму, коли спинався мармуровими сходами на третій ярус. Чітко і виразно — воїн-відьма. Як близько підкралася непоміченою…

Подумки він послав супротивниці наказ-примус. Відповіддю був короткий стогін; Клавдій кинувся

Відгуки про книгу Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: