Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Нечутно відчинилися двері, Івга підвела голову — від різкого руху світ перед очима хитнувся і поплив. Жовтолиций Інквізитор… не злий. От і добре — інше її не цікавило.

Дивно, до чого серце зловісної Інквізиції схоже на звичайну контору. Вона все життя боялася потрапити сюди — і ось сидить на канапі, читає книжку.

Тиша. З кабінету вийшов лікар; референт запитливо поглянув йому в очі. Лікар кивнув.

Івга пововтузилася:

— Може, мені… увійти?

— Вас не кликали, — холодно повідомив референт. Подивився на неї — і раптом пом’якшав. — Вам краще туди не заходити. Там знак дізнання, відьмам не подобається.

— Чоловіки так рідко замислюються над тим, що подобається відьмам, — звабливо всміхнулася йому Івга, — що дуже приємно хоч зрідка відчути турботу про себе.

Вона перевела подих, милуючися витягнутою від подиву пикою.

— Чоловіки взагалі рідко замислюються, — сказав селектор на столі. — Почекай ще п’ятнадцять хвилин, згода?

Тепер уже в неї вигляд геть не розумний. Якось не думала, що кожне слово з приймальні чути в кабінеті. Референт нагородив її насмішкуватим поглядом; вона майнула рудим хвостом і сховалася у книгу:

«… Ви заперечите: відьми не мають нащадків. Хоча в них і народжуються дівчатка, відсоток відьом серед них такий самий, як серед народжених од звичайних матерів… Але чому чисельність відьом стала? Або ж чому раптове зростання їхньої кількости змінюється спадом, коли відьма стає рідкістю, а ініційована — реліктом?.. Чому періоди бур і воєн змінюються тишею, коли навіть мистецтва занепадають?»

— З усіх запропонованих тобі книжок ти обрала найнуднішу. Подобаються довгі красиві фрази?

Інквізитор ішов через приймальню якось незвично, і за мить Івга зрозуміла чому. Беріг ліву руку. Навіть світлий широкий піджак не міг приховати скутости його рухів.

Зранку він був у куртці. Вона добре запам’ятала її… Власним обличчям…

Зіпсували річ. Дірка і пляма крови. Спробуй тепер відчистити.

— Міране, — Інквізитор обережно обернувся до референта. — Подзвоніть у гараж — мою машину нехай підженуть додому… Івго, ми вийдемо чорним ходом.

Вони виринули десь осторонь од Палацу, біля головного входу якого юрмилися якісь люди. Івга сіпнулася — в повітрі пахло смаленим. Ні…

Це вона просякла димом. Що запах у тебе, люба, що вигляд.

Було, мабуть, близько одинадцятої. Жовті прожектори ефектно підсвічували гострий дах Палацу; в Івги запаморочилося у голові, на якусь мить і ніч, і шпиль перестали існувати, лише кольорові кола та далекий шурхіт пантофель по паркету…

Вона отямилася на лівій руці Інквізитора. Повисла на ній усією вагою.

— Ой…

Розчепила пальці й відступила, не знаючи, як вибачатись:

— Я… Яка ідіотка. Вибачте.

Підкотила службова машина. Відчинилися дверцята.

— Даруйте, я… боляче?

— Боляче, — повідомив Інквізитор. — Але — дивлячись із чим порівнювати… Сідай.

Водій з подивом скосив на неї очі — чи здалося?!

Нічне місто. Крутанина вогнів; новий напад знетями. Що це з нею? І книгу забула в приймальні…

«Зачати відьму може будь-яка жінка; існує міф, наче це відбувається під час шабашу, який задля того і влаштовується, аби внести відьму до людського лона…»

Івга уривчасто зітхнула.

— Погано? — спитав Інквізитор, не обертаючись.

Вона кивнула.

— Взагалі-то ти мала б знепритомніти на кілька годин. Принаймні, наші подруги ще досі не отямились.

Івга ковтнула гірку слину. Їй було неприємно згадувати.

У дворі будинку на площі Переможного Штурму старенька вигулювала свого песика; у квартирі весела хатня робітниця завершувала роботу, і погляд, яким вона зміряла Руду гостю, не залишав простору для тлумачень.

Івга дочекалась, поки та вийде з кімнати, звелася навшпиньки і прохально зазирнула Великому в очі:

— Поясніть їй. Вона ж страждає, бідна, що у вас така обшарпана і негарна коханка. Вона не розуміє, як це ви примудрилися…

Якийсь час Інквізитор оцінювально дивився їй у вічі. Потім серйозно, якимось незвичним голосом — день несподіванок, та й годі — спитав:

— А тобі що, соромно? Коли тебе вважають моєю коханкою?

Вона зітхнула:

— Вам за рангом належаться доглянуті жінки. Хіба ні?..

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Старий лум розмовляв з жінкою. Здалеку Клав помилився, прийняв її за Дюнчину матір і встиг тричі вкритися потом, поки зрозумів свою помилку. Жінка була втомленою й опливлою, як свічка, що догоріла. Матір Дюнки значно молодша та жорсткіша. Лум говорив, жінка повільно відповідала, і похилі плечі її, нібито, ледь-ледь розправлялися.

Нарешті жінка мляво потиснула руку старого, важко підвелася з лави і рушила геть, майже торкаючись землі сумкою в опущеній руці. Деякий час лум дивився їй услід, потім обернувся; поруч стояв похмурий, напружений хлопець.

Зо три хвилини обидва стежили за вивіркою, яка крутилася довкола темного дубового стовбура.

— Я потребую розради, — сказав хлопець глухо.

Лум знизав плечима:

— Я тут саме для цього. Але тобі навряд чи зможу допомогти, Клавдію.

— А ви спробуйте, — тихо попрохав хлопець. — До кого мені ще йти?

Лум мовчав. Вивірка зникла за стовбуром. Зітхнув:

— Я… попереджав тебе. Ти не послухав.

— Не міг послухати. Повторилося б усе… — його сіпнуло, — не