Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Розумію… Потерпи.

— Не відвозьте мене… Туди. Я боюся… сама.

— Тіней моїх коханок?

Івга подивилася на нього — тепер він був оповитий… не димом… спогадом диму. Може, куритися він перестане тільки тоді, як зовсім згасне і захолоне… Зараз він був теплий. Гарячий. Цікаво, він розуміє, чого саме вона боїться? Не просто непевні страхи нервового підлітка — себе вона боїться. Себе, яка віддзеркалилася сьогодні в нелюдській безодні відьомських очей. «Ні тобі, ні мені, ніколи не…»

Екран телевізора згас. Івга лежала в кріслі, і їй марилося, що вона їде в автобусі. Через ранковий ліс, і стовбури за вікном вкутані млою. А за кожним деревом стоїть нерухома жіноча постать…

Івга схлипнула.

Висока кам’яна стіна — і прірва. Звідти, з порожняви, дивляться безмежно злі очі дівчиська з бутербродами, які все розуміють, усе бачили…

Опущена за кам’яний край рука мертвої Гелени Торки…

Дівчина затремтіла і розплющила очі. У кімнаті було темно; телевізор мерехтів червоним, шторами тинялися тіні дерев, підсвічені вуличним ліхтарем.

«В тебе немає… гірше, коли тебе… без вини».

Ні, це не пам’ять… Слова звучали в повітрі — не в голові. Хто тут?

Порядна людина вже сьогодні подала б у відставку.

А він сидить, дивиться на склянку з холодним чаєм і здоровою рукою кришить цигарку. Намагається забути останні слова Гелени Торки: «Дякую, Клавдію… Ви були добрим…»

Коли б він не був добрим… так по-дурному. Гелена була б жива. І театр не згорів би: якби так помилився хтось із підлеглих, Клавдій із задоволенням розмазав би його по стіні. Підлеглі вичікують; завтра герцоґ траурним голосом привітає із закінченням оперного сезону, а Клавдій сухо повідомить, що складає повноваження…

Він уявив собі обличчя герцоґа — і на хвилину йому стало майже весело. Відповіддю буде… згода.

«Дякую, Клавдію, ви були…»

Він обхопив обличчя долонями. Гелено, Гелено… «Ви були…»

Все. На цьому його доброта закінчується; можна скільки завгодно фантазувати про відставку, море… Хто-хто, а Федора буде в захопленні. «Клаве, лишайся з нами. Ну чого тобі ще треба?!»

Розчерк пера — і ти вже не тягнеш ярма своєї відповідальности. Не властолюбний негідник, на якого виливають помиї по телебаченню і в пресі; ти шляхетний мученик і, виявляється, не все, що ти зробив, було таке вже погане.

Усе. Помріяв — і годі. Навіть коли громадськість вирішить, що театр він підпалив власноруч — він лишатиметься на вершині своєї посади, поки його не скинуть.

А скинути буде ох як не просто.

Стерво; які потужні, і п’ятеро. Богема, чорт. Колектив. Як болить…

Душа, мабуть. Якщо це взагалі має якусь назву.

  (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)

У кімнаті сутеніло. Білою стелею танцювали смуги світла — відображення вечірнього життя вулиці. Далеко внизу…

— Клаве?..

В її голосі вже виразно бринить неспокій. Клав щільніше охопив плечі руками, вгруз у крісло — замкнутися… зачинити себе на всі замки.

— Клаве, чому ти… мовчиш?

— Дюно, — понад силу видушив із себе він. — Ти… словом…

Ще мить, і він буркне: а ти, взагалі, хто? Морок у подобі коханої чи дівчина, яку я знаю з дванадцяти років?..

Ні, він ще не такий… не кат.

— Дюно, пам’ятаєш, як ми пішли на «Сліпих танцюристів»… Без квитка і…

Він затнувся. Спогад виявився напрочуд живим і теплим. Навіть незрозуміло — чи влаштовує він Дюнці іспит, чи ховається від холодного «сьогодні» у м’якому і доброму «колись».

— Пам’ятаю, — Дюнка посміхнулась. — Станко нам вікно відчинив.

Клав заплющив очі. Тоді був літній вечір, задушливий, гарячий…

А в тепловоза величезна червона морда. І залізна борода… Клава сіпонуло.

— Хіба Солен відчиняв? — глухо спитав він.

— Звісно, — здивувалася Дюнка. — Він тоді прибиральником у Західному Клубі підпрацьовував, його вигнати могли, коли б відкрилося, що це він нас провів.

Без пауз. Може, вона читає його власні спогади?..

— Дюнко, — він квапився… Не дати часу на роздуми. Ні їй, ані собі. — Що ми закопали під бузком? Біля дитячого майданчика?

— Свистунець, — дівчина не вагалася. Жодної миті. Хоча і не розуміла, навіщо? — Глиняну пташку. От дурні були, правда?

Клав зчепив пальці. Що йому треба? Які спогади могли довести йому, що Дюнка — не Дюнка. Хіба ж він сліпий?! Не бачить без допиту? Вона справжня, це з ним щось не…

— Дурні, — прошепотів він. — Дюно, а що тобі… понад усе… пам’ятаєш?

Вона довго мовчала, і він уже вирішив, що спитався надто незрозуміло…

— Як ми зійшли… Тоді на гору. Таке відчуття, що ось-ось зрозумієш… головне.

Клава пробрав мороз. Спогад був… пронизливий. Спини гір… паморочиться у голові. Вітер. Дюнчина долоня і — так гостро і природно, мов запах смерекової смоли — дотик уст.

«Наче ось-ось зрозумієш…»

Ніхто, крім Дюнки, не міг так сказати.

Він розчахнув себе, вириваючи з м’ясом гачки і засуви.

— Дюнко, давай… Хоч на балкон вийдемо. Як… тоді.

— Краще на дах, — попрохала вона. — Підемо, Клаве… Будь ласка.

Світло на кухні. Івга напомацки пробралася через темний коридор; Інквізитор зсутулився за столом. Широка спина