Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Що, Івго?

Він не обертався, а вона наблизилася нечутно. Він відчував її. Як собака.

— Я там на канапі тобі ковдру… Лягай. Третя ночі.

Вона схлипнула знову. Він обернувся; на грудях ще один шрам, точно навпроти першого. Півмісяцем.

— Я не можу бути сама, — прошепотіла дівчина. Голос тремтів. — Мені… однаково з ким… але поруч. Можна, я на вулицю… Там люди… не можу сама… це… в голові щось. Це мине, якщо я не збожеволію.

— Не збожеволієш, — зі спинки стільця він підібрав халат. — Хай-но я одягнуся.

Струм дотику.

— Коли тобі байдуже, з ким… Я також «люди». І теж не сплю.

У неї були гарячі, сухі, тверді долоні. Він подумав, що у своєму прикладному вона особливо добре ліпила з глини. І розписувала готові глечики прекрасними квітами.

— …А потім вона каже — у тебе немає вибору. Однаково спалять.

— Полювання за «глухими»… Брехня.

— Каже… догола роздягають — спершу тіло, потім душу. Маркований Інквізитор…

— Ну…

— І полізе брудними лапами всередину тебе… целюлоїдна фабрика й батьківський нагляд… А я не можу під наглядом… В мене з дитинства сон жахливий, наче я — у в’язниці!

Лисеня. Згорнулася клубком на канапі… Він поклав долоню на мідяну потилицю. Лисеня з його дитинства. Воно народилося знову — рудою дівчинкою… Івгою Лис.

— Ніхто тебе не образить.

— Справді?

Тепер він має спокутувати свою дитячу безпорадність. Скільки разів він подумки ламав клітку і випускав руденьке в ліс. А це — людина. І дуже непогана. Не погань.

Він схилився над нею. Обійняв. Обережно притиснув до себе, зосереджено огортаючи її своїм спокоєм.

— Мене ж не ініціюють… СИЛОЮ?

— Ні. Ніколи.

Вона нервово розсміялася:

— То чого ж я… боюся?

— Все буде добре.

— І Назар…

Ім’я вихопилося мимоволі; вона раптом перестала тремтіти. Завмерла. Зазирнула Клавдію в очі, так глибоко, як могла:

— …мене… не кине?

Він не буде брехати; вона раптом злякано затулила йому рот своєю гарячою долонею:

— Не відповідайте…

І зніяковіла. Відсмикнула руку. Відвела очі.

— Івго, — з щирим зацікавленням, — звідки ти? Де ти жила раніше?

Вона довго мовчала. Клавдій ледь відсторонився, але руки з потилиці не забрав.

— Селище… Тишка. Рідненська область.

…Хлопчиськів було троє. Дівчаток — четверо; п’ята навколішках, бо її руда коса загорнута допереду безжальними дитячими руками.

— Це родимка.

— Дурна! Це відьмачий знак! У родимці волосинки мають бути, а тута нема!

— Дай подивлюся… Дай!

— Гади, — схлипнула руда. — Свині недорізані…

Косу смиконули. Дівчинка різко втягнула в себе повітря, але не зронила ні звуку.

Сукню на її спині розстебнули до пояса. Коротеньку нижню сорочку задрали.

— Знак, коли вогнем… так не боляче, — повідомив молодший з хлопців.

— Свині собачі…

— Заткайся, відьмо… Це ось він?

— Ні, це синець. Знак — біля лопатки.

— Ух ти…

Чигиркнув сірник; дівчинка зойкнула і вдарила мучителів ногами…

Івга стріпнулася.

— От бидло, — сказав Інквізитор.

Дівчина намагалася втамувати дихання. Вона забула, забула і не згадувала, а тепер бачила і зламаний ящик на задньому дворі школи… З одним цвяхом. І траву під їхніми черевичками. І холодну землю під щокою.

— А правда… про знак?

— Що — знак? Може бути, може не бути… Багато дівчаток народжуються з позначками на тілі. Коли лишається на ціле життя — родимка. Коли зникає десь у період статевого визрівання… Зникла?

— Так.

— Знак. Вторинна ознака відьомства. Буває.

Івга мовчала. Рука на голові її була несподівано приємна. Боялася ворухнутись, аби не скинути її. Аби не подумав, що заважає…

— Ви…

Вона не знала, як його називати — дотепер Івзі вдавалось уникати прямих звертань.

— …знаєте, я боюся… себе. Того, що всередині… сидить. Розумієте?

Долоня перебралася їй на чоло:

— Нічого в тобі не сидить, дівчинко. Твоя МОЖЛИВА доля — це ти, ти сама. Не схочеш бути «діючою», не будеш.

— Направду?..

Клавдій кивнув. Івга зібралася на силі:

— Відьми… я розумію. Звідки така… Чому ненавидять їх… НАС. За що…

— Поки я поруч, ніхто тобі не зашкодить.

— Д…я…кую…

Минула хвилина її гарячої та гарячкової подяки, і руда засоромилась. Відсторонилася:

— Я… нічого?

— Нічого… Я розумію. Що далі?

У класної керівнички було тонке, нервове обличчя:

— Зрозумій, Івго Лис. Ніхто з нас не бажає бачити в школі цих… З Інквізиторської комісії у справах неповнолітніх. Навіщо зволікати. Тобі ж надсилали запрошення… Двічі, здається?

— Я не відьма. Вони брешуть.

— Тим більше ти повинна відвідати. Мені також неприємно вислуховувати від директора. А йому від…

— Я не відьма! Чого вам усім од мене треба!..