Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Він замовчав.
Он вона… на верхній полиці, корінець із мішковини. Події чотиристарічної давнини видаються вигадкою.
«І царство їх — на руїнах…»
Повінь у Віжні. Кілька тисяч загиблих… на той час — ціле місто. Епідемія, отруєні колодязі, людські тіла, зашиті в черева корів…
Тоді й людей була якась жменька.
Дівчина здригнулася. Надто міцно стиснув він її плечі.
Великого Інквізитора звали тоді Атрик Оль. Зимового вечора на центральній площі Віжни зграя відьом спалила його. В ім’я Великої Матері.
— Ти допоможеш мені, Івго. Вдвох ми витягнемо з них… Я дізнаюсь…
— Якщо це так просто… ваш «перископ»… чому ви раніше?..
Він подивився їй у вічі. І було це майже освідчення:
— Це НЕ ПРОСТО. Тим більше, — він знехочу відпустив її, — у мене не було людини… відьми, якій я міг би довіряти. Беззастережно.
(ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)
Спочатку він біг, і перехожі поступалися дорогою й лаялися услід. Потім знесилився і опанував себе.
Просто перед очима — вогні нічного кафе; Клав хотів замовити велику склянку чогось такого, що збиває з ніг одним ударом, — але задовільнився соком. Нема чого впадати в істерику.
Солодко-кислий сік застрягав у горлі; Клав почувався зламаним апаратом, постаті людей розпливалися, ліхтар виїдав мозок…
…А міг би зараз лежати на… цікаво, куди б він упав — дорога чи тротуар?
Він вищирився, зображаючи мерця, і молоденька офіціантка злякано сахнулась. Ще вирішить, що маньяк. Викличе поліцію…
Цікаво, що сказали б поліційні медики. Самогубство?
Нова хвиля запаморочення. Ріка світла під ногами… далеко-далеко. Летів би з півхвилини. Зазирав у вікна…
Чому огорожа була проламана?!
Випадково. Сам винен. Дивитися треба було.
Але тричі поспіль?!
«Вони НАВ. Порожні оболонки людей. Нелюди…»
ПорожНЯВА. Він побачив, як збіліли його пальці; ще мить, і від склянки лишиться купка скривавленого скла. Навіщо?..
Взяти себе в руки… А чим братися до рук? Він обережно поставив склянку на стіл.
Страшно. І ні крапельки від того почуття, яке він звик називати щастям… ерзац-щастя.
Можна не повертатися. Забути. Дюнка… та, яку він хотів бачити Дюнкою… нічого не потребує.
Окрім нього. Його присутність їй життєво необхідна; коли він довго був відсутнім, обличчя її блідло і марніло, і безживно-холодним робилося тіло.
Що це, гра в перетягання линви?! Він тягне її до себе, у життя… а вона…
«Нявки… з людьми, аби вбити. Зрівняти шанси».
— Ще що?
— Соку. І… двісті коньяку.
Дівчина не здивувалась.
Що, коли лишити її саму? У замкненій квартирі?..
У стариганеві, що сидів навпроти, йому примрівся розрадник з кладовища. Втомлене обличчя, невідривний погляд з-під зведених брів: «…роблю, що вмію».
Клав кліпнув. Зовсім інший старий. Незнайомий.
Він ковтнув свій коньяк, як ліки, і мало не захлинувся; на щастя, його міцно вдарили по спині:
— Хлопче, не марнуй благородного продукту!
Тверезий Клав повернув голову…
…і приязно кивнув чугайстрові.
Від того пахло мокрим хутром. Клав підпер важку голову; коли потрапити під дощ у хутряному одязі… будеш відгонити вовком. Щоправда, дощу немає, а хутро штучне.
Вони тільки ввійшли. Сіли за столиком в куті. Клав не встиг їх помітити. А вони його — встигли. І тепер один стояв перед ним.
Знайомий. Але Клав не в змозі зібратися з думками та згадати, де і про що розмовляв з ним ЦЕЙ, високий, сухорлявий.
— Хлопче, тобі зле? Допомогти?
Голова Клава — земна куля. І обертається невпинно.
Так складно хитнути головою. Простий жест відмови.
* * *Клавдій побачив Федору серед кураторів і зрозумів, що і цей день буде нестерпно важким.
— Патроне… На жаль, куратор Мавин захворів. Ось доручення, яке надає мені необхідні повноваження.
— Добре… Панове, займемо свої місця.
Похмурий куратор Рідни ледь підняв кутик рота.
Звався він Варом Танасом; було йому трохи за п’ятдесят, і п’ять років тому був він найвірогіднішим претендентом на посаду Великого. Він і тепер не втратив надії на це.
— Панове, перед тим, як вислухати ваші міркування, я хотів би сказати кілька слів про стан справ — яким я його бачу…
Він говорив сімнадцять хвилин; з місця Мавина Федора дивилася йому в скроню, і він ледве втримувався від бажання потерти болючу мозолю від її погляду.
— …Я хотів би, аби ми сьогодні вийшли на максимальний рівень відвертости і відповідальности за свої вчинки — можливо, ситуація, у якій ми опинились, не має аналогів… Принаймні, за останні чотириста років.
Вони всі чудово зрозуміли, про що він.
— Тепер я хотів би почути вас… Стосовно неприродної активности відьом і їхнього дивного прагнення до спільноти. Ми в зашморзі.
Куратор Рідни знову ледь скривив губи. Федора зітхнула.
Слово взяв куратор Альтиці. Брюнет з огрядним, незграбним тілом і слизькою, мов вугор, вдачею; Клавдій меланхолійно констатував, що його крісло коли-небудь треба буде приладжувати
