Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Заперечний рух.
— Головні болі? Втрати свідомости?
— Н-ні.
— Думай про добре.
Івга завмерла; м’яким, котячим жестом Інквізитор потягнувся до зомлілої відьми і поклав руки їй на плечі. Та ледь смикнулась, губи її трохи розтулилися, блиснули гострі вологі зуби. Випросталась. Притиснула руки до грудей і дивилася крізь людину в плащі.
— Івго… Йди сюди.
Вона змусила себе взятися за край ґобелена. Обережно, аби не торкнутися знака; наштовхнулася поглядом на темну відлогу й відвела погляд.
— Інквізитор і має виглядати зловісно. Вважай — ти на карнавалі… Будемо працювати? Не боїшся?
— Ні, — фальшивим голосом сказала Івга.
— Я тебе не примушую, — Інквізитор намагався не тиснути… чесно намагався. — Але мені просто необхідно… аби в нас вийшло. Так?
— Що я маю робити?
— РОБИТИ буду я. Мені потрібно знати її справжні мотиви; сама вона не скаже, тортури гидкі, в душу їй я не влізу, вона щільно замкнена… Я буду відображувати її — в тобі, бо ти відьма й украй сприйнятлива. Технічні деталі не пояснюю. Ти — дзеркало. Зрозуміло?
Що за фізика для допитливих…
— Ми граємо в перископ?
Він нарешті скинув каптур з голови.
Обличчя було напружене. Втомлене і зле.
…Холодно.
Таким було її перше відчуття. Вільгість; темні лінії, які розступаються і пропускають її крізь себе. Ні звуку, ні дотику — стеблини відхиляються. Високі, аж до неба; вона біжить через луки, в руках її… живе. Тріпоче. Птах…
Вона не схотіла дивитися далі. Силою страху відштовхнулась, мов пірнач од дна, кинулася нагору, до сонця…
Сонце. Не тепле, але сліпучо яскраве; сухий пагорб, без жодної травинки. З її долоней крапає слизька рідина…
Не сонце. Повний місяць. Скособочена споруда в тіні дерев. Ні звуку — їх замінили запахи: гною, дерева… І металу — в руці її гострий ніж. Лезо легко входить у деревину — наче в пухку землю. Долоні її пестять руків’я. Дивні, незвичні рухи…
Руків’я робиться вологим. І теплим.
Дзенькіт краплин.
Білі, важкі — вони падають у дійницю. Ось які це рухи: ритмічні витягування і стискання. Вона доїть ніж. Молоко тече по руках, у рукави…
Пальці заніміли, але вона не в силі зупинитись. Вона упивається; ще, ще…
Молоко вичерпується. Не бризкає струменями, ледве крапає…
Знову тепло. Знову щедрий потік, але не білий відтепер. Чорний.
Чорним крапає в повну дійницю.
Червоним. Липнуть руки.
Страх.
Не чути власного крику.
Страх не має звуку. Його замінює запах… Заліза.
* * *Він знову лишив її на ніч. Начхати йому, хто що подумає. Герцоґ, зокрема…
Герцоґ знає багато, але… дивлячися з чим порівнювати. З деякого часу Старж веде подвійну бухгалтерію; непорядно, але коли громадськість дізнається про справжні числа…
Клавдій прочитав зведення із провінцій за останні три дні, зціпив зуби і звелів Ґлюру перевірити.
Усе точно. Шабаші, які не вдається відслідкувати. Масові ініціації, яким не вдається зашкодити. Цифри зі смертности, які ще ніхто не здогадався правильно витлумачити.
І міжнародний дзвінок з Одниці. Федора.
Отже, знайшла сповідника. Захисника. Здорова сильна баба — а туди ж. «Ти маєш знати», «ти все виправиш», «можна, я приїду»…
Клавдій пошкріб підборіддя.
Завтра вранці збирається Рада Кураторів. Цікаво, хто з них відчув запах смаленого — ні, власне, хто досі його не відчув. І хто підійме голос проти Великого Інквізитора як того, хто веде безвідповідальну і згубну гру…
Утім, нецікаво. І так зрозуміло; новий куратор Рянки відданий йому, Мавин боїться його, а куратор Еґре — давній приятель. Куратор Бернста ображений ним. Куратор Корди нещодавно зазнав од нього публічного приниження за деякі непробачні хиби. Молодий куратор Альтиці завжди на боці сильного — поки не прийде час підвищитися самому. А найвагоміший супротивник у Раді — куратор Рідни — надто любить комфорт і Віжну. І надто ненавидить відьом. Для нього «смерть погані» — не формальний девіз, а заклик до дії.
Пахне погаром. У Віжні згорів оперний…
Цього разу герцоґ не задовільнився дзвінком. Він викликав Великого Інквізитора, аби відшмагати його, як хлопчака; вийшла бридка чвара. Герцоґ багато знає; цікаво, хто з найближчого оточення Клавдія отримує гроші в конвертах із державним гербом.
— Можна?
Івга. Він був вражений виразом її обличчя; під очима синці, що губи, що шкіра — хворобливий, блідо-жовтий колір. І смертельна втома в лисячих очах; Клавдій відчув болючий укус сумління. І — ніжности. Які гострі в неї зуби!
— Іди сюди. Ти поїла?
— Так.
— У тебе нічого не болить?
— Ні.
Він пригорнув руду до себе. Посадив поруч, на канапі.
— Вибач. Але в мене немає вибору. САМ я не можу. Я ж не відьма.
— Шкода, — бліда подоба посмішки.
Він обійняв її за плечі.
Будь-який дотик до тієї ж Федори озивався у ньому болючою напругою збурення плотських бажань; тепер, відчуваючи під тонким светром Івжині ребра, він зазнає лише небажання розтискати руки. Наче вона те лисеня. Або сестра його. Чи навіть донька.
— Івго… Я хочу, аби ти розуміла. Я це не заради слави… На нас насувається якась гидота,
