Українська література » Фентезі » Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
траплялись?

Заперечний рух.

— Головні болі? Втрати свідомости?

— Н-ні.

— Думай про добре.

Івга завмерла; м’яким, котячим жестом Інквізитор потягнувся до зомлілої відьми і поклав руки їй на плечі. Та ледь смикнулась, губи її трохи розтулилися, блиснули гострі вологі зуби. Випросталась. Притиснула руки до грудей і дивилася крізь людину в плащі.

— Івго… Йди сюди.

Вона змусила себе взятися за край ґобелена. Обережно, аби не торкнутися знака; наштовхнулася поглядом на темну відлогу й відвела погляд.

— Інквізитор і має виглядати зловісно. Вважай — ти на карнавалі… Будемо працювати? Не боїшся?

— Ні, — фальшивим голосом сказала Івга.

— Я тебе не примушую, — Інквізитор намагався не тиснути… чесно намагався. — Але мені просто необхідно… аби в нас вийшло. Так?

— Що я маю робити?

— РОБИТИ буду я. Мені потрібно знати її справжні мотиви; сама вона не скаже, тортури гидкі, в душу їй я не влізу, вона щільно замкнена… Я буду відображувати її — в тобі, бо ти відьма й украй сприйнятлива. Технічні деталі не пояснюю. Ти — дзеркало. Зрозуміло?

Що за фізика для допитливих…

— Ми граємо в перископ?

Він нарешті скинув каптур з голови.

Обличчя було напружене. Втомлене і зле.


…Холодно.

Таким було її перше відчуття. Вільгість; темні лінії, які розступаються і пропускають її крізь себе. Ні звуку, ні дотику — стеблини відхиляються. Високі, аж до неба; вона біжить через луки, в руках її… живе. Тріпоче. Птах…

Вона не схотіла дивитися далі. Силою страху відштовхнулась, мов пірнач од дна, кинулася нагору, до сонця…

Сонце. Не тепле, але сліпучо яскраве; сухий пагорб, без жодної травинки. З її долоней крапає слизька рідина…

Не сонце. Повний місяць. Скособочена споруда в тіні дерев. Ні звуку — їх замінили запахи: гною, дерева… І металу — в руці її гострий ніж. Лезо легко входить у деревину — наче в пухку землю. Долоні її пестять руків’я. Дивні, незвичні рухи…

Руків’я робиться вологим. І теплим.

Дзенькіт краплин.

Білі, важкі — вони падають у дійницю. Ось які це рухи: ритмічні витягування і стискання. Вона доїть ніж. Молоко тече по руках, у рукави…

Пальці заніміли, але вона не в силі зупинитись. Вона упивається; ще, ще…

Молоко вичерпується. Не бризкає струменями, ледве крапає…

Знову тепло. Знову щедрий потік, але не білий відтепер. Чорний.

Чорним крапає в повну дійницю.

Червоним. Липнуть руки.

Страх.

Не чути власного крику.

Страх не має звуку. Його замінює запах… Заліза.

* * *

Він знову лишив її на ніч. Начхати йому, хто що подумає. Герцоґ, зокрема…

Герцоґ знає багато, але… дивлячися з чим порівнювати. З деякого часу Старж веде подвійну бухгалтерію; непорядно, але коли громадськість дізнається про справжні числа…

Клавдій прочитав зведення із провінцій за останні три дні, зціпив зуби і звелів Ґлюру перевірити.

Усе точно. Шабаші, які не вдається відслідкувати. Масові ініціації, яким не вдається зашкодити. Цифри зі смертности, які ще ніхто не здогадався правильно витлумачити.

І міжнародний дзвінок з Одниці. Федора.

Отже, знайшла сповідника. Захисника. Здорова сильна баба — а туди ж. «Ти маєш знати», «ти все виправиш», «можна, я приїду»…

Клавдій пошкріб підборіддя.

Завтра вранці збирається Рада Кураторів. Цікаво, хто з них відчув запах смаленого — ні, власне, хто досі його не відчув. І хто підійме голос проти Великого Інквізитора як того, хто веде безвідповідальну і згубну гру…

Утім, нецікаво. І так зрозуміло; новий куратор Рянки відданий йому, Мавин боїться його, а куратор Еґре — давній приятель. Куратор Бернста ображений ним. Куратор Корди нещодавно зазнав од нього публічного приниження за деякі непробачні хиби. Молодий куратор Альтиці завжди на боці сильного — поки не прийде час підвищитися самому. А найвагоміший супротивник у Раді — куратор Рідни — надто любить комфорт і Віжну. І надто ненавидить відьом. Для нього «смерть погані» — не формальний девіз, а заклик до дії.

Пахне погаром. У Віжні згорів оперний…

Цього разу герцоґ не задовільнився дзвінком. Він викликав Великого Інквізитора, аби відшмагати його, як хлопчака; вийшла бридка чвара. Герцоґ багато знає; цікаво, хто з найближчого оточення Клавдія отримує гроші в конвертах із державним гербом.

— Можна?

Івга. Він був вражений виразом її обличчя; під очима синці, що губи, що шкіра — хворобливий, блідо-жовтий колір. І смертельна втома в лисячих очах; Клавдій відчув болючий укус сумління. І — ніжности. Які гострі в неї зуби!

— Іди сюди. Ти поїла?

— Так.

— У тебе нічого не болить?

— Ні.

Він пригорнув руду до себе. Посадив поруч, на канапі.

— Вибач. Але в мене немає вибору. САМ я не можу. Я ж не відьма.

— Шкода, — бліда подоба посмішки.

Він обійняв її за плечі.

Будь-який дотик до тієї ж Федори озивався у ньому болючою напругою збурення плотських бажань; тепер, відчуваючи під тонким светром Івжині ребра, він зазнає лише небажання розтискати руки. Наче вона те лисеня. Або сестра його. Чи навіть донька.

— Івго… Я хочу, аби ти розуміла. Я це не заради слави… На нас насувається якась гидота,

Відгуки про книгу Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: