Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
— Шкода, — зронив старий. — Ти міцніший од багатьох… і ти непробачно слабкий.
Клав із запалом скинувся:
— У чому моя провина? У тому, що любив… люблю її?
Лум здійняв очі, і Клав захолов — якщо старий хоч тоненькою ниточкою зв’язаний зі службою «Чугайстир»…
— Я всього лише лум, — повільно мовив старий. — Я роблю, що вмію. Нічого більше. Не приписуй мені… зайвого.
Клав звів дихання:
— Ви казали… я роблю заборонене. Тривожу і тримаю. Що я маю… можливість, аби…
На питання, головне запитання своє, він не міг наважитися.
— Я нічого не знаю достеменно, — старий задивився вдалечінь, туди, де серед зеленого віття купчилися дрібні пташки. — Можливо, ТИ її привів… Може, і ні. Ніхто не знає.
— Навіщо вони приходять? Вони… заради нас? Це… саме ВОНИ чи ні?
Нарешті. Він відчув полегшення, коли зумів-таки знайти для цього слова. Отже, таки наважився…
— Я не можу тобі сказати більше, ніж знаю. Навіть усього того, що знаю… не можу. Це надто… особисте.
— Вони жадають нашої смерти? Це… правда? Чугайстри…
Клав затнувся. Краще не згадувати.
— Можливо, — озвався старий. Отже, завів. Невже, невже нічого, справді нічого вже не… — Це надто… індивідуально. Я не хочу, аби ти приходив сюди. Це, мабуть, жорстоко, але ти обрав своє; не приходь. Інакше я викличу їх. Хоча й також їх не люблю…
— Але ж тільки ви можете… допомогти… — Клав говорив, бо мовчати було ще гірше. Від слів він більше нічого не чекав. Так само він міг би промовляти скоромовку або… байдуже що…
— Бережи себе, — лум підвівся. — Це все.
І пошкандибав геть, так згинаючи спину, наче постарів років на двадцять за якусь хвилину.
* * *Клавдій знав, що на знеболююче годі сподіватись; маркований Інквізитор позбувається можливости засинати від снодійного й лікуватися піґулками. Біль має долатися зусиллям волі — але ж, як на гріх, ніяк не вдається зосередитись.
Ні, поранена рука — дурниці; біль угніздився десь дуже глибоко, глухий, придушений товщею забуття, і як важко йому вибиратися на поверхню… набути вираження…
Очі дівчинки блищали в напівтемряві вітальні. Мідяне волосся розсипалося по плечах. Вражаюче… який захист. Йому не доводилося зустрічати відьму, яка могла би так стійко витримувати такі важкі випробування; щоправда, на площі вона таки мало не зомліла і добряче пом’яла його поранену руку… Хоча — хіба це рана?
Яке зубожіння… Відьма з вогнепальною зброєю. Ще років десять тому це було б украй диким — тепер вони ладні на все. Не вистачає власних сил — що ж, техніка допоможе…
Навряд чи «лисичка» носить добру білизну. Отже, форми під светром — її власні.
Вона перехопила його погляд — і зашарілася. Йому також зробилося незручно. І не тому, що розглядав її — бачив він жінок на своєму віку. У чому тільки і без чого тільки вони не були…
— Пане Клавдію, — покликала хатня робітниця з кухні. — Я сир заберу, бо він у вас просто в пакеті скисне. Я з нього сирник спечу. Вам як, одну порцію готувати?
— Дві, — спокійно виправив Клавдій.
Дівчина зітхнула.
Дурень усе ж таки Юлек, — раптом розлютився Клавдій. Дурень. Ніколи з його хлопця не буде чоловіка. Може, це й зручно — слухняний син…
Як би склалося в Назара з Івгою? Добре склалося б. Дівчина достатньо розумна… аби і батькові, і синові було з нею комфортно. Звідки така палка любов? У Назара ніякої любови й немає, так, хлопчик захопився яскравою, екзотичною дівчинкою… У Івги — незрозуміло. Просто дивно, наскільки вона віддана цьому дурникові, навіть ладна заради цього витримати…
Коли б Назар хоч на хвилину уявив, що саме… Можливо, він і порозумнішав би.
«Вам за ранґом…»
— За ранґом мені, — всміхнувся він, — належаться винятково такі жінки, яких я забажаю. У цьому переваги… високого становища.
Дівчина зухвало скинула підборіддя:
— То ось у чому справа! Ото ж то я і не могла на вашому ліжку спати — тіні ваших красунь спокою не давали, розумієте…
* * *Після вечері виявилось, що кураж, який надавав їй сили, минув.
Там, на узбіччі, лишилися білі кульбабки; жінку, яка залишилась у палаючому театрі, звали Гелена Торка.
«Якщо відьма, яку не ініціювали, подібна до тебе або мене, то ініційовану не можна вважати людиною. Ні тобі, ні мені ніколи не зрозуміти її. Як рибі — законів вогню».
— Івго, ти мене чуєш?
Вона знову мало не плакала. Так шкода було Гелену… і когось іще. Нестерпно шкода.
— Тримайся, Івго. Мені також сумно.
— Вона… позбавила себе життя?
Пауза.
— Їй просто більше не було для чого жити. Її театр, її учениці…
— Чому?!
— Відьми, Івго. Ніхто не розуміє, чому щасливі своїм мистецтвом дівчатка… яких і які люблять… раптом ідуть проти всього, що було святе для них. Убивають учительку, спалюють…
— Але ж Торка також була…
— Відьмою. Так. Я не можу пояснити тобі, чому Торка… воліла померти, але не зробитися ДІЮЧОЮ. Я намагаюся зрозуміти це… марно, Івго.
— «Як рибі зрозуміти закони вогню?» — Швидше навпаки, як вогню — рибу…
— Ти в школі добре вчилася? З такою пам’яттю?
— Погано. Ледве до сьомого класу…
