Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Ймовірно, вона вже підозрювала… лікарі вагались і недоговорювали, вона передчувала недобре, але гнала від себе похмурі думки. До часу…

— А я…

— Ти не винна.

— Я таки відьма.

— Так, звісно. Можливо, потенційна стяг-відьма. У тебе це дивно проявляється — ти вловлюєш чужі таємниці. Несвідомо. У стресовому стані… Іж.

Вона слухняно опустила очі в тарілку. Мляво покопирсалася виделкою в курячому боці, згадала, що не хотіла нічого замовляти й відсунула тарілку:

— Сьогодні я упіймала… і вашу таємницю? І що мені за це?..

— Нічого.

— Хотілося б вірити.

— Івго, ти хотіла займатися… цими… художніми промислами? Чи просто місце трапилося…

Вона потримала в долонях бокал з білим вином. Поставила на стіл:

— Я хотіла… начебто… дизайнером. Ну, а потім…

— Перехотіла?

Івга зітхнула.

— Скажіть чесно… Назар… відмовився від мене?

— Ні.

— Я думала… коли людина… любить… вона може пробачити, — вона перепочила, — відьмі, що вона… відьма.

— Коли б ти справді так думала, зізналася б Назару. Сама, — Інквізитор потягнувся до попільнички.

Івга прослідкувала його рух, затримала погляд на купці попелу. А що, такі, як вона, можуть читати в душах навіть по осаду… будь-якому.

— З вами… важко. Ви часто говорите… те, чого не хочеться… чути.

  (ДЮНКА. КВІТЕНЬ)

Він не був на ЦІЙ могилі три місяці; від часу його останніх відвідин багато змінилось. Зникли дерев’яні вазони з млявими зимовими квітами і з’явився надгробок з чорного каменю; уночі падав дощ, і Дюнчине обличчя на барельєфі було мокрим і напрочуд живим. Клав навіть побачив, як тремтять змійки злиплого волосся — але, звісно, це було не так. Скульптор дивився на стару фотографію, де вона мала пишну святкову зачіску.

Клав відчув докір сумління. Від дня похорону він не бачився ні з ким з її родичів; настільки був ображений тими словами?

«Май совість, Клавдію… наче Докію любив ти один».

Це правда. Він не хотів ділитися своїм горем. Дюнка була — його.

Тепер він стоїть перед доглянутою могилою, дивиться на кам’яну, але неприємно живу Дюнку і намагається позбутися нав’язливого відчуття…

Вона там, під каменем.

Там? Чи там — порожньо?

День був незвично холодним для весни. Клав тремтів і намагався зігріти себе руками, але у власних обіймах не зігрієшся. Це Дюнку він міг перетворити на полум’я…

Вогонь. Паливо. Топка.

Той тепловоз він не забуде до кінця днів своїх. Він навіть на трамвайну колію у житті не вийде без тремтіння, а дві паралельні риски будуть мати для нього лише одне значення — рейки. І викликатимуть жах.

Де Дюнка? Під каменем, тут, чи там, у замкненій задушливій квартирці? Куди йому потрібно повернутись. Чи не потрібно?

Третій день густа мла вкривала землю. І з’їдала звуки.

Один збіг — неприємно. Два…

Але чому їх не може бути два? Скільки людей гине під колесами? Особливо в туман… Хоча б і тільки у власній голові.

Клав торкнувся пульсуючих скронь. Учора, в гуртожитку, він видудлив пляшку коньяку «на свято». Юлек мало з глузду не з’їхав, коли побачив його з порожньою… і напою шкода, і, головне…

Але з Клавом нічого не трапилось. Навіть не сп’янів; щоправда, ноги віднялись, та голова лишалася ясною, хоч вий, і, мов збожеволіла білка в колесі, вертілася у ній одна думка.

Хоча це злочин — думати таке.

Може, він таки був п’яний… тоді? Може, не пам’ятає? Намагалися ж вони з Дюнкою зігрітися… зсередини?

Ні. Це сьогодні холодно. І пив він опісля — той день був теплий, і голова його була твереза.

Кам’яна Дюнка дивилася з якимось докором. Наче казала — і ти ТАК про мене думаєш? Про МЕНЕ?!

— Та чи ти… — прошепотів Клав. — Чи ти…

На чорний камінь безтурботно всілася кругла, мов куля, весела весняна синиця.

За три квартали до площі Переможного Штурму в його автомобілі заблимав червоний вогник, нагальний виклик; Клавдій забороняв турбувати себе в дорозі, коли справа не пильна. Цей вогник на пульті інколи снився йому — настирливий, гострий, тривожний.

— Смерть погані… — голос диспетчера бринить од напруги. — Сигнал. Від Графині.

— Прийнято, — глухо озвався Клавдій. — Звідки?

— Оперний…

— Підсилений наряд. Буду за десять хвилин.

Він не став класти слухавку, кинув її на крісло поруч; викликав у пам’яті карту центру міста. Різко повернув кермо; Івга на задньому сидінні тихо зойкнула.

Графинею була Гелена Торка. Інформатор з неї був ніякий, Клавдій ніколи і не чекав од неї такого роду послуг — і прізвисько їй дав просто «для годиться»; сигнал од неї був криком жаху.

Дівчина мовчала. Ні про що не питається, розумниця.

— Ми їдемо в оперу, — пояснив Клавдій.

Бруківка змінилася асфальтом, він вправно обходив машину за машиною.

— Я думала, ви не вмієте, — прошепотіла Івга.

Клавдій двічі проскочив на жовте; оперний відкрився одразу весь —