Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Ні!

Ніхто не вчив його цьому рухові. Він викинув уперед обидві руки, наче відштовхував саму смерть. Вода здійнялася хвилею…

Незрозуміло, чому електрична іграшка на мить припинила своє падіння. Можливо, зачепилося за щось важке ребристе руків’я; Клав уже вистрибував, вихлюпуючи піняву воду. Під босими ногами шерхлий гумовий килимок, мокра рука хапається за кручений дріт…

Він був упевнений, що шнур не подасться — але вилка легко вийшла з розетки, вдарилася об стіну, відскочила і плюснула у воду — вслід за феном…

Клав стояв у вистиглій калюжі. З полички по черзі зіслизали шампунь, мильничка і пензлик для гоління; фен нерухомо лежав на білому дні. Мов потонуле страховисько.

Спину його лизнуло прохолодне повітря. Прочинилися двері.

Дюнка стояла на порозі. Мовчала. З нерозумінням переводила погляд з тремтячого хлопця на ванну і назад.

— Ось, — Клав неприродно захихотів. — Мене заледве не підсмажило.

Дюнка мовчала. Виразу її очей він не зрозумів.

Івга вислизнула з напівсну, коли внизу почулися кроки. Затамувала подих і вслухалась у чорну мовчазну присутність — прибулець постояв поруч із фікусом, повернувся і вийшов. Вона не встигла звести дихання — у під’їзд увійшли знову, і дівчина відчула знайому нудоту.

Притискаючися до сумки, вона кинулася нагору, але підвернула ногу і просто відповзла в темний кут. Принаймні, від панцерних дверей її роздивитися неможливо.

Присутність Інквізитора стала ще важчою. Крізь стукіт крови у вухах Івга чула кроки. Спочатку рішучі, потім уповільнені, наче замислився той…

— Хто тут?

Удар. Вона скрутилася, затиснула рота долонею. Біль прилинув і відступив; вона розгледіла сходинки і ноги в темних черевиках. Зовсім сухих, незважаючи на дощ.

— Не треба було цього робити, Івго.

Вона зітхнула глибоко, як могла. Тиск майже зник. Тільки злегка трусилися руки.

— Не треба чатувати за рогом. Небезпечно… Давай, підводься.

— Я не хочу на облік, — вона втиснулася спиною в холодну стіну. — Не хочу в тюрму. Не буду там жити…

— Івго… — втомлено. — Мені б твої проблеми.

Передусім Клавдій оглянув вміст холодильника. Їсти не хотілося — але споглядання їжі допомагало… не виглядати таким жахливим. Так йому здавалося.

Мітець-молодший помилявся. Його наречена не відсиджувалася у подруги. Не так виглядає. І вираз очей не той.

— Не час, — сказав він до самого себе. — Не час відьмі, яка не стала на облік, блукати вулицями і ночувати на вокзалах.

Не бачив Івгу — але відчув, як вона скинулась. Уявить, наче він читає думки. Чи місто повне його нишпорок…

Він згадував її нещодавно. Так, вона ж телефонувала… А він передзвонював Назару.

— Довго чекала на мене?

Вдих.

— Не знаю… Годинник зупинився…

Він безтямно покрутив у руках пакунок з шинкою. Цікаво, що тепер з нею робити… З Івгою. Зважаючи на власний учорашній наказ…

Він повернувся до вітальні. Дівчина стояла біля дверей, на вільному від килима місці. У мокрій куртці, з сумкою коло грудей.

— Відучора, — Клавдій підкинув пакунок на долоні, — життя відьом ускладнилось… втім, ускладнилося воно ще раніше… коли почалися самосуди. У самій лише Рянці… А Віжна задовільнилася пікетами… — його погляд зупинився на етикетці пакунку. — Чому на шинці малюють усміхнених свиней? Їх що, тішить перспектива вудження?

— Не більше… ніж відьму, — силувано озвалася Івга. — Скоро… з’являться дитячі конструктори «Спали відьму» — з барвистою етикеткою, де посміхається… — Її голос зірвався.

— Роздягайся, — сказав він сухо.

Її напружені очі зробилися майже божевільними; Клавдій виправився:

— Я мав на увазі куртку… І кросівки.

Аби не бентежити дівчину, Клавдій відвернувся й увімкнув телевізор.

На інформаційному каналі говорили не про відьом. Клавдій був вдячний — світ складається не лише з шабашів. Навіть коли їх страшенно багато…

— Ти дзвонила Назару? — місце засмаглого диктора зайняла жінка зі спортивною зачіскою.

Івга схлипнула:

— Я не піду на облік. Вони… Я не піду!

Клавдій підняв слухавку.

Із закушеною до крови губою Івга дивилась, як чіпка рука з візерунком жил набирає номер. Ґрати, ланцюги, сморід смолоскипів… У мене в будинку відьма. Візьміть її…

Вона вчинила так, як од неї чекали. Скорилася на милість переможця. Як зневажливо посміхнеться дівчисько в сірій кофтині: «Що? Догралася? Ти ж цього хотіла? Сама прийшла до НЬОГО?»

— Смерть погані… — це в слухавку, не Івзі — але вона відчула себе так, наче вислухала смертний вирок. Відьма Івга…

Інквізитор довго мовчав. Івга чекала. «У мене…».

— Так, — глухо зронив Інквізитор. — Ділитися враженнями будемо згодом, Ґлюре. Спочатку доведи це все до кінця… Через три години мені потрібен повний звіт. Усе, на ці три години вважай — я помер…

Трубку покладено.

— Не піду на… — прошепотіла дівчина.

— У тебе добрий внутрішній захист, — сказав Інквізитор, дивлячись у вікно. — Як себе почуваєш?

Івга з подивом зрозуміла, що нудота минула.