Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Морський берег. Замок з піску, на порозі сумний хлопчик років п’яти, голий, у ковпаці звіздаря, з підзорною трубою на колінах…

Троє, які стали широким трикутником. У центрі його…

Івга відсахнулась, але відірватися вже не могла.

У центрі трикутника лежала жінка з дивно здеформованим тілом. Із продавленим усередину черепа обличчям… надувна іграшка, з якої випустили повітря.

Івга хотіла зітхнути, та подих не виходив, наче горло повне вати. Минула ніч нікуди не поділась. І нікуди тепер не щезне.

Ще знімок — несподівано великий, широкоформатний. Літній чоловік на асфальті, у калюжі крови. Скріпкою припнута жовта службова бирка — «смерть… падіння з висоти… внаслідок контакту з навою…»

Чоловік у мокрому спортивному костюмі, на стічному люці. «Смерть… утоплення… з навою…»

Ванна з темно-бордовою водою. Жовте обличчя — не визначити, хлопець чи дівчина. «Смерть… внаслідок… нав…»

Ведмідь, який грає на лютні. Щось яскраве, літнє, якісь м’ячі і намети, діти, блискучі бризки…

Спустошене тіло нявки. Оболонка, яку можна згорнути, наче килимок…

— Досить витрішки ловити. Сніданок готовий…

Пров за плечима. Івга тремтить. Широка долоня на талії. Заспокоює:

— Мікстурки тобі… зараз. Нервова ти… понад міру… Нервова відьма — це сумно. Як-от крокодил — вегетаріанець.

Слабка і покірна, вона пішла за ним; на сліпучо-білому столі парували м’ясним духом дві тарілки, прикрашені скибочками помідорів.

— Руки ж помий…

У ванній, праворуч од великого дзеркала — маленький акваріум. На піщаному дні — розколена амфора, кілька річкових мушель і презерватив у пакетику. Дві червоні рибки байдуже пропливали повз табличку: «У разі крайньої необхідности розбити скло молотком».

— Не розумію я їх більше, — куратор Мавин учетверте за останню хвилину зняв окуляри, аби протерти скельця. — Вони втратили… обережність. Почуття міри. Якісь базові інстинкти. Не розумію, заради чого вони чинять… так, як чинять. Заради зиску? Та який там, до біса, зиск… Нестямна жорстокість, що завершується, зазвичай, на наших допитах. Незрозуміле лякає, а теперішніх відьом я не розумію зовсім…

— Колишніх, отже, ти розумів? — жовчно поцікавився Клавдій.

Мавин знизав плечима:

— Мені подобалося так думати, патроне. Це допомагало мені… у справі.

За вікнами кабінету розвиднювалося. Клавдій на мить забувся… треба трохи поспати. Перед тим, як влізти в плавки і — на пляж, золотий пляж, розпечену губу лагідного моря…

— Я й плавок не захопив, — сказав він уголос. Мавин вимушено посміхнувся:

— Пік сезону… Дивним чином співпав з… так би мовити, «часом несподіваних спадкоємиць». Скажімо, помирає від серцевого нападу поважна дама, ще не стара господарка перукарні. Єдиним спадкоємцем виявляється дівчисько з глухої провінції. І..? Після короткого занепаду салон знову набуває слави, причому клієнтура в більшості колишня ж… І — черги до психіатричної клініки. Кілька інфарктів, невмотивованих самогубств, раптовий виграш у лотерею, якась манікюрниця починає співати і сходить на вершину естрадної слави… І тоді ми ЇХ беремо. Та… надто пізно. Відьомське гніздо вже розповзлося, пустило щупальця; перукарки, вони чомусь особливо…

Мавин затнувся, не в змозі підібрати слова.

— Клієнткам уплітають «жаб’ячі волосинки», — безбарвним голосом повідомила Федора. — Обстрижені нігті, волосся… На замовлення? Чиє? Хто замовляє божевілля покоївки з мотелю, яка на один візит до салону півроку збирає гроші? Навіщо?..

Клавдій звів брови:

— Але манікюрниця від чогось заспівала?

— Манікюрниця… — Федора роздратовано скривилась. — Ми перевіряли її. Вона — побічний продукт. Або — злий жарт.

Мавин зітхнув:

— А в Одниці не так уже і мало перукарень, патроне. Та різноманітних салонів, де поруч з невинним татуюванням малюють на шкірі наївних клієнтів клин-знак і смок-знак. І розважальних закладів, де… — Мавин захекався. — Я вже мовчу про тисячі готелів, ресторанів, масажних кабінетів, приватних клінік…

Клавдій утопив недокурок у мармуровій попільничці — повний несмак господаря, або хто там піклується про такі речі:

— Я гадав, ти знаєш округ, у якому працюєш. Коли ти брався за цю роботу, то знав, на що йдеш; тепер ти з ображеним обличчям повідомляєш мені: вогонь, виявляється, пече, а оса жалить…

Мавин знову зняв окуляри:

— Попри все, в Одниці спокійно, патроне. Позірно, принаймні; заради цього… ми… добре. Але епідемія, наприклад, спалахнула в Рянці, а не…

— Не зарікайся.

Мавин зустрівся очима з Клавдієм — і раптом сполотнів:

— Що? У нас? В Одниці? Що?!

— Мені треба зробити одну справу, — Клавдій задумливо перерахував цигарки, що лишилися у пачці. — Маю поговорити з вашими смертницями. З тими десятьма, яких ще не страчено. Не дивися так, Федоро. Мені знадобиться камера і… Можливо, я буду їх катувати.

  (ДЮНКА. БЕРЕЗЕНЬ)

Юлек не знав, що на свій день народження Клав пережив новий шок.

Погане передчуття з’явилося ще на автобусній зупинці, де він зліз з рейсовика, щоби безлюдною весняною стежкою півгодини йти до спортбази. Ніяких зовнішніх причин — ані звуку, окрім далекого крякання, ані запаху, окрім звичайного духу мокрої землі, ані стороннього сліду на підталому снігу — але Клав напружився, у роті миттєво пересохло.

Звичний шлях він подолав удвічі швидше. Біля воріт бази стояв мікроавтобус — жовтий, з блималкою. Ноги Клава вгрузли в землю до колін.

Гади!!!

Він вже майже бачив щільне коло, у центрі якого корчиться дівоча постать у купальнику зміїного кольору. Він майже відчував під зціпенілими пальцями скривавлену плоть її катів. І всіма силами кинувся туди, де, один проти багатьох, все одно зумів захистити…