Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
— Стривай.
У цю мить до аптеки зайшли солдати та їхній лейтенант.
— Рацію, — наказав Лейтенант, узяв навушники й прокричав: — Квадрати двадцять шість, двадцять сім, тридцять дев’ять! Повторіть! Правильно! Ні! Жодної змоги! Гаразд! Чекаємо!
— Він віддав навушники солдатові, сів, обіпершись спиною об прилавок, дістав із кишені шкіряний портсигар й закурив. Незважаючи на те, що рота зазнала втрат, він був веселий, пустив кільця диму та підморгнув до солдата, що дивився на нього:
— Сподобалося?
— Дуже, — відказав той.
— Отож-бо. А тепер усі до підвалу.
Сорок вісім найважчих бомб…
А потім Лейтенант спитав:
— Хто найближче до дверей?
— Я, Йохан.
— Вийди подивися, що там.
Ми ще не піднялися сходами, коли побачили небо. Будинку не було. Не було також п’яти близьких вулиць. Лише уламки стін та де-не-де стирчаки понівечених ліхтарних стовбів.
— Усміхнися, — сказала я. — Ви перемогли.
Він усміхнувся, тоді я сказала:
— Бувай.
— Стривай, — мовив до мене маленький Йохан. — Скажи мені бодай щось.
— Ти житимеш дуже довго, — сказала я. — Ніколи не загинеш від кулі трьох снайперів, ніколи не помреш на переправі через міст до Острова Розваг, ти не знатимеш чотирьох поранень і не повернешся додому інвалідом. Твій Лейтенант не напише твоїй мамі: «Шановна пані Свансон, Ваш син загинув як герой».
— Дякую, — сказав він.
Каска повна вина.
— Випий за мене.
Я розгорнула книгу. Обличчя все ще невиразні.
Клацання запальнички. Лясь-лясь-лясь — у кишенях пусто… Сигарет у мене ніт…
Розділ 13Я зайшла до маленької крамнички й сказала:
— Сигарети.
— Що? — спитав мене Грабіжник і поклав гвинтівку на прилавок.
Я побачила прострілені яблука. На підлозі лежав власник крамнички.
— Я не заважатиму? — спитала я і поклала свою книгу на прилавок поряд із Грабіжниковою гвинтівкою.
— Що ти, — сказав він, а двоє його приятелів посміхнулися. — Якраз навпаки. Ось покінчимо з ним, і ти нас порозважаєш.
— Само собою, — сказала я, стріляючи в Грабіжника.
І далі, ставши на коліно, — в його друзяк.
— Дякую, — сказав мені Переляканий Дідусь, коли я допомогла йому підвестися.
— Дайте мені сигарет, — попросила я.
Я відкрила пачку, закурила й поглянула на малюнок: «Крихітка, почвари та чотири особи. Їхні обличчя ніяк не вдавалося розгледіти».
Озвався телефон, і Переляканий Дідусь сказав:
— Вас.
Телефонувала Квартирка.
— Крихітко, — сказала вона. — У місті заворушення. Ліпше тобі повернутися додому. Я непокоюся.
Моя бідолашна, злякана телевізійними новинами, Квартирка.
Я вбила всіх трьох снайперів, одразу після того, як вони забили незрячого, котрий не зумів розшукати свій спалений будинок.
Я пішла в атаку з потішними хлопчиками, одягненими у викрадені з військових складів куртки. В гурті людей, на чиїх поношених піджаках були нашиті шестикутні зірки, я розганяла демонстрацію нації, примушуючи голомозих ридати, ковтати свою кров та повзати на колінах.
Я принесла цукерки та іграшки двом малюкам, які плакали в темряві.
Я навіть рушила в одній шерезі поліціянтів, вистукуючи дубцем свій рахунок:
— Бум!
— Бум!
— Бум!
Укупі зі знетямленими після цілого тижня заворушень поліцейськими.
Але коли вони увірвалися в юрбу Дітей Квітів, коли заходилися топтатись по плакатах із рожевими та блакитними серцями, коли вони перестали бачити, кого б’ють, я викинула і щит, і дубець.
Я пішла від них, пожбуривши свій шолом на багажник палаючої машини.
— Сті-ій! — волав до мене їхній командир. — Ти дизертирка! Я накажу заарештувати тебе!
Але я