Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Невеликий сірий будиночок. Схоже на літеру «П» дворище. Трамвайна зупинка. Мерзла білизна на балконах усіх чотирьох поверхів.

Дістаю аркушик з адресою. Я не помилилася.

Другий під’їзд пахне тістечками. Грімкотливим ліфтом на третій поверх.

Я натисла на кнопку дзвоника, але мені не відчинили.

Проте вони залишили ключ під килимком. Підібравши його, я відімкнула двері.

— Агов, — перш, ніж переступити через поріг та через прокреслену за ним крейдяну лінію. — Майоре Конт, Інго, Отець Є. Чи тут ви?

Величезна вішалка у вітальні та шкура пекельного звіра на підлозі.

Мисливці за Демонами. Їхня квартира подобалася мені.

М’які крісла, ваза, в якій ніколи не було квітів, поламаний годинник, написи на шпалерах, причеплені шпильками та кнопками оголошення з газет про виставлені на продаж триповерхові приватні будинки, три блоки сигарет, почата бляшанка з кавою та обереги-амулети над дверима кімнат і над вікнами.

Але не лише це.

Кілька пар чорних, хоч і прозорих на світло крил, підв’язаних до люстри. Магічне жезло в кутку. Карта міста із позначеними на ній храмами Любові, обведені колами довкруг кожного — межі спасенної землі. Тріснута скринька у вітальні, стрілка до неї та напис: «Сюди влучила громовиця». Кошлата лапа, прибита товстими цвяхами. Темно-лілові роги, прикрашені бісером та стрічками. І наче навмисно — жодної особистої речі, жодного фотознімка. Навіть недокурки зібрано та спалено, а попіл викинуто у відро для сміття.

М’які крісла. Величезний зручний диван.

Я чекала годину. Потім підвелася. Знічев’я. Постояла біля вікна. Біля полиць із книжками. Пішла до кухні й заварила собі чаю. Узимку — лише чай — він парує, в ньому плаває кружальце лимона, великий кухоль зігріває долоні.

Я взяла кухоль із чаєм до кімнати, викинула у відро свої недогарки та попіл, увімкнула музику — в кутку стояв музичний автомат.

І він завів:

— Не зі мною.

Як мені тут подобалося.

— Не зі мною. Не зі мною. Не зі мною. Не зі мною. О-о-ой.

Вечорами в них — поодинокі виклики. Це час, коли пекельні витвори майже не діймали ні людей, ні мисливців.

Вони ще лише прокидалися в норах, починали нагромаджувати ненависть напередодні скандалів, сварок та вбивств. Вони лишень придивлялися. Поки що куштували повітря на смак, виповзали та видиралися на поверхню, розпростуючи затерплі лапи.

Зрідка їх проривало, ще рідше вони припускалися агресивної затятості та пекельних атак. Нестримні істерички, божевільні, самогубці, напади падучої, час галюцинацій та дрібних незгод.

Їхня головна робота починається після двадцять першої. Надто в ті дні, коли наближається фаза повного місяця: божевільні бабусі кидаються дзвонити у двері своїх сусідів, сонні діти вередують, плачуть, а не можуть розплющити очей; поколоті, в тріщинах дзеркала, порізані склом губи, озвірілі пси.

— Рятуйте! У нашій квартирі — чужий!

— Він хотів задушити мене, коли я спала! Ні, замки на місці… Дев’ятий поверх… Рятуйте, він знову тут!!!

— Я не знаю, що з моїм чоловіком! У нього все обличчя закривавлене! І він волає, що йому страшно!

— Рятуйте мою дитину! Рятуйте! Вони забрали її!

Двадцять перша десять…

— Ви…

Двадцять друга сорок сім…

— … ря…

Двадцять третя двадцять…

— … туй…

П’ять хвилин після опівночі…

— … те!!!

Перша дев’ятнадцять. Двадцять сім по другій. Волає нажахане місто.

Заблукати на незнайомій вулиці й там пропасти. Познайомитись і померти. Поцілувати та відчути на губах отруту. Напоїти своєю кров’ю. Заніміти. Стати обрядовою жертвою. Загубити себе. Почути голос та підвестися.

— Так… Я це роблю…

Місто, переповнене болем. Ледве чутні крики за сусідньою стіною.

— Ні-і-і-і-і…

Убити дружину, зійти до консьєржки, задушити її