Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Кивнула:

— Авжеж-авжеж.

Ось тобі.

— Що?!

Вечір завершився тим, що я стрибнула на приступець тролейбуса, — його захопила компанія недолітків-убивць.

— Це крадіжка! Усі — на підлогу! Ми їдемо пити молоко!

— Молоко з ножами!

— Дике молочко!

Під звуки Дев’ятої великої Людвіга Вана, — нехай гримить так, щоб її міг почути хтось аж на місяці.

Я сіла на підвіконня й дивилася, як палає Місто. На затишне світло у вікнах тих, хто не знав, що в ньому коїться. На крокуючі загони. На юрмисько в чорному вбранні біля театру з афішею: «Прем’єра». На сотні телевізорів у розбитих вітринах.

П’ятий канал:

— У місті заворушення!

Канал «Л!Л!Л!»:

— Бунт розростається!

Канал «Т,Т,Т!»:

— Наші кореспонденти повідомляють:

Канал на додаткових кнопках:

— Пряме ввімкнення!

Я роздивлялася на кольорові спіралі води музичних водограїв, вуличного декламатора віршів, який розповідав про давно минуле кохання, дріб’язок, що падав у його капелюх. Я дивилася на вивіски, на манекенів за опущеними жалюзі зачинених після тривалого дня магазинів, на столики вуличної кав’ярні.

— Вовк!

Я побачила його, він сидів за одним зі столиків.

Вовк, а навпроти нього сидів Патлатий Диявол.

— Та годі, — сказав Диявол.

— Я серйозно, — мовив Вовк.

— Але ж тоді, тієї ночі — хіба не я був дужчий?

— У тебе нове тіло, — сказав Вовк.

— Нове тіло й жодного старого шрама, — посміхнувся Диявол.

— Отже, ніяких доказів того, що ти колись був переможений?

— Кимось і колись. — весело шкірився Диявол. — Чи переможений, чи просто спіткнувся та впав.

— Дівчино, — він підніс два пальці.

Офіціантка кивнула і взяла замовлення.

— Упав чи був кинутий, — посміхався до нього Вовк.

— Чотириста разів гадюкою, — реготав Диявол. — Хіба все затямиш?

— Я радий бачити тебе, — сказав Вовк.

— Я радий бачити тебе, — повторив Диявол.

Я взяла в офіціантки тацю й поставила перед ними замовлені страви.

— Крихітка. — сказав Вовк.

— Вітаю.

— Знайомся, — той, що сидів навпроти Вовка, підвівся.

— Крихітка, — сказала я.

— Я знаю.

— А вас як звати?

— А моє ім’я вам іще знати не час.

Мене це зачепило. Я віддала офіціантці тацю й пішла геть із тераси.

— Крихітко, — покликав Вовк.

— Крихітко, — покликав і Демон. Він з мене глузував.

— Не хочу.

— Та годі тобі.

Вовк стояв, поклавши руки на камінні перила. Диявол зійшов кам’яними сходами й перетнув мені шлях:

— Ну годі.

— Ні.

— Ходімо, — сказав він.

— Навіщо?

Він відкрив багажник своєї машини й показав мені мертву Вітчимову почвару.

— І що з того? — мовила я.

— Хочеш, я покажу тобі свою книгу? — спитав мене Диявол.

— Хочу.

Дияволова книга була важка й така ж товста, як і Вовкова. В ній було на сто тисяч сторінок більше, ніж у моїй.

— Лиш одну картинку, — попередив Диявол.

— Гаразд, — погодилася я.

Я побачила Крихітку. Вона ковзала заледенілим нічним дахом, тим часом як по його гребеню двоє чоловіків гналися за демоном, котрий од них утікав.

— Але їх усього двоє.

— Та це ж тільки одна картинка.

Я могла повністю роздивитись їхні обличчя, ті обличчя були мені добре знайомі —