Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Ходімо, Крихітко, — сказав Диявол.

Ми перетнули вулицю, зупинилися в глухому закутку між двома будинками.

Я побачила всіх чотирьох мисливців.

Вони трудилися три дні поспіль. Три шалені дні та три такі ж шалені ночі.

Навіть майор хитався від утоми.

І коли вони нарешті добили останнього з викликаних Божевільним Магом демонів, то зійшлися в кінці закутка під засвіченим ліхтарем, і Алекс, упершись руками в коліна та перевівши подих, мовив:

— Усе.

— Я помру, — сказала Інга. — Будьте готові.

— Ми всі помремо, — озвався Алекс. — Але не сьогодні.

— Дякую.

— А тепер — по домівкам. Відпочивати. Митися, — він ледь не сказав «кохатися з манекенниками», й Інга відповіла йому ударом думки: «з копійчаними шльондрами»… — Митися і спати. Все решта — на завтра.

— Хай буде так, — виголосив отець Є.

Вони були такі натомлені, що Інга навіть поїхала додому на таксі, аби не сідати за кермо своєї машини.

Святий отець Є набрав код: «п’ять, чотири, чотири, сім» — та відчинив двері під’їзду.

Світло не горіло. Лише оранжева кнопка виклику ліфта, а ще білий полиск віддаленого дверного вічка.

Ліфт загув, і кабіна поїхала вниз.

Додому.

Він оперся спиною об стіну. Цілих три шалених дні…

Йому навіть не хотілося їсти. Тільки б лягти в ліжко та ввімкнути телевізор, максимально прибравши звук, — нехай би рухливі тіні на екрані навіювали сни. Будь-які. Аби ніч тривала якомога довше.

— Ну, де ти там? — спитав отець Є та ще раз натис на кнопку.

Наче відповідь, до нього вискочив товстий, покритий струпом демон, грюкнувши плечима об двері ліфта з такою силою, що вони здригнулися.

— Схоже, починається четверта доба?

Отець Є відкинув демона ударом.

— Чи ні? — майор зітнув йому голову.

Огледівся. Більше нікого не було.

Прибув ліфт, і отець Є піднявся на свій поверх.

Ніде ані душі. Просто випадковий безсилий і тупий демон, який не зміг повернутись у пекло, чомусь обрав саме його…

— Ходімо, — сказав Вовк і підвів мене до своєї машини.

— І куди ми? — спитала я.

— До них, — відповів Вовк.

— Дякую.

Через Місто, яке лащилося в темряві останнього безсніжного вечора. Через Місто, яке ніколи не знало війни, терору та вуличних заворушень.

Прожектори при вході висвічують хмарини нічного неба. Безліч лискучих машин та вогні біля входу в галерею «Виставка сучасного мистецтва».

Найвагоміший на всю цю вулицю, яскравий-яскравий напис:

— Прошу, — сказав Вовк і відчинив переді мною двері.

Я поглянула на нього й сказала:

— Дякую.

Він цього навіть не помітив…

Я зітхнула й переступила через латунний поріг.

Виставка сучасного мистецтва…

— Це мистецтво? — спитав Алекс в молоденької дівчини, яка, хоч і стенула плечима, але не зупинилася поруч із ним.

Зали поділені на відгалуження нескладних лабіринтів. Пронизані алюмінієвими конструкціями стелі. Сила-силенна спрямованих у різні боки ламп.

Поодинокі відвідувачі, журнал відгуків, що його зацікавлено погортала дівчина, яка прийшла зі святим Отцем Є. Кава у манюсіньких філіжанках на один ковток, картини й статуї, нерідко простіші, аніж конструкції під стелею.

Що привернуло увагу одного мисливця, котрий випадково побачив сюжет про цю виставку в нічному випуску новин і сказав:

— Треба поїхати…

— Поїдемо, — сказав Алекс. Він запропонував почати цей вечір саме з відвідування виставки.

Але там мисливці незабаром загубили один одного.

Інга, а вона приїхала удвох зі своїм новим другом, зникла перша.

Дівчина, яка прийшла зі святим Отцем, пропала тоді, коли відійшла за