Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Вони рятують світ? Я теж хочу бути з ними!
За поворотом наражаються на штурмову машину.
— ПІД СТІНУ!!! — крізь мегафон на вежі.
— Звісно.
Я стала під стіну. Доки їхній комп’ютер, затямивши моє обличчя, вишукував його по нескінченних поліцейських архівах.
— Є, — сказав офіцер, котрий сидів у штурмовій машині. — Звуть «Крихітка». Утекла з дому. Батько шукає.
— Щось іще?
— Більше нічого.
— Тоді нехай іде геть.
— МОЖЕТЕ ОПУСТИТИ РУКИ! ВИ ВІЛЬНІ! — А трохи тихіше: — Ліпше повертайся додому!
Я спромоглася лише кивнути у відповідь.
Та хіба я могла пройти повз тих, що гукали до мене:
— Гей, а ходи-но випий з нами!
Вони сиділи за спорудженою з магазинних меблів барикадою.
Їх було восьмеро, озброєні ланцюгами й саморобними луками. Я взяла в них пляшку та сказала:
— Хай вам щастить, — і зробила кілька ковтків їхньої веселої втіхи.
— Лягай! — гукнув мені чоловік із сережкою у вусі, і ми впали.
— БА-БАХХХ!!! — вибухнула та посипалася камінням стіна.
— Мимо! — загорлали вони й підвелися.
— Весело? — спитав мене Чоловік із Сережкою.
— Дуже, — сказала я. — Бувай.
Я перелізла через їхню барикаду.
— Тікаймо! — мене схопили за руку.
Я озирнулася і побачила, як гуркоче гусеницями «Штурмовик-2».
— Сюди! — юнак у пропаленій армійській куртці затяг мене у під’їзд.
— Нам довелося відступити, — сказав він одхекуючись.
На рукаві сержантські нашивки, а пістолет стріляє повітрям.
Вулицю заснувало димом, штурмовик завмер і зачадив розбитою баштою.
— Класно! — вигукнув юнак.
Я сказала:
— Трохи згодом. — Це до трьох снайперів, які засіли на даху, маючи одну гвинтівку на всіх трьох.
Поки я знайшла справжніх воїнів. Четверту роту та маленького Йохана, що впав поруч зі мною та спитав мене:
— Ти жива? — коли курява від вибуху вляглася.
Маленький Йохан прибув сюди на деренчливому ваговику, тримаючись за брезентовий дах, а за вечір до всього цього він іще вивчав розмовник:
— Руки вгору!
— Вперед!
— Стій!
— Чинити опір безглуздо, — уперше за всі дні заворушень.
— Четверта рота, — командував офіцер, — за мною рушай!
Маленький Йохан підхопився й побіг, а я побігла слідом за ним.
Ми простували крізь дим і вже за колоною з Плакучою Дівою потрапили під кулеметний вогонь та одразу втратили шестеро чоловік.
— Рацію в укриття! — гукнув офіцер. — Ти і ти — як супровід! Марш!
Радист пригнувся, розбив каскою вітрину аптеки, затягнув рацію в приміщення.
Маленький Йохан та ще один солдат вбігли за ним.
На стінах — полиці з фаянсовими слоїками, на прилавку — відкрита каса, всюди розкидані етикетки без написів, відчинені двері до середніх кімнат.
Радист поставив батареї на прилавок і стягнув зі спини рацію, а Йохан попрямував до відчинених дверей за прилавком, при цьому він почепив гвинтівку на шию та витяг із-за ременя гранату.
Скинув ковпачок, вивільнив шнурок запалу.
— Не бійся, там нікого нема, — сказала я.
— А що за дверима?
— Аптекарева квартира, — сказала я. — Їдальня, он миска для юшки на сервірованому столі. Висунуті шухляди серванту. Дитяча кімната. Спальня батьків. Фотознімки на стіні. Здертий з ліжка матрац. Розбиті шибки.
Кулеметники повстанців знову почали стріляти. Для початку вони прошили перехресною чергою миттєво вчавленого в бруківку солдата, тоді відразу дістали ще трьох, які ховалися за афішною тумбою.
— Я перевірю, — сказав він.
— Не треба.
Варто йому вийти нагору, до якоїсь кімнати у квартирі над аптекою, як кулеметна черга з вулиці — просто крізь вікно.
Кулі дзижчатимуть об