Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Хтось на мене чекав біля дверей відчиненого люка. Хтось навіть запалив оранжеві вогники на завбачливо спорудженій обабіч нього огорожі.
— Чудово.
Я видерлася нагору, але підважити люк та вмостити його на місце…
Місто спало. Тиша. Лише ніч та осінній туман.
Залиті лагідним світлом вулиці. Підсвічені обличчя камінних оберігачів сну в нішах на стінах будинків.
Чаша водограю з уповільненим, ніби теж заснулим, струменем води. Я сіла на її краєчок, підібгала ноги й дістала сигаретку.
Клац
Вдихнула.
Як давно я не курила!
— Охххх…
Відкриваю рюкзачок, дістаю з нього список.
«— мисливці раз;
— мисливці вісім;
— дикі пси;
— людино-пацюки;
— оживлені мерці;
— добрий лікар».
Я вписала новий рядок:
— Безликі Вітчимові почвари, — і затяглася сигаретою ще раз.
— Чудово.
Я заховала список і дістала книжку.
Оту саму, що її читаєш упродовж усього свого життя.
В ній немає літер. Лише назва та малюнки. У мене: «Крихітка в чарівному саду», «Крихітка та люди в бузкових каптурах», «Крихітка біжить», «Крихітка падає», «Крихітка забила колінце», «Крихітка регоче», «Крихітка закопилила манюнього носика», — яскраві й гарні, але лише ті, що вже минулися. «Крихітка позаду Вершника Нічних Трас», «Крихітка на підлозі будиночка в Снігових Горах усміхається до вогню», «Крихітка, що заснула на м’якому дивані десь у надрах Замку Ігор».
А ті, що в майбутньому — чисті аркуші, на яких ледь-ледь проступає фарба. Що це? «Слинявий рот, а в руці ніж і відображення мого обличчя»? Ні. Я погортала сторінки. Я не хочу знати, що буде аж ген-ген. Мені треба знати, як діяти далі.
«Крихітка та Великий Жебрак», «Прожектори підземних військових баз», «Голова Сцілли, яка чекає здобичі», «Крихітка та одержимий воїн», Вітчим, який увігнав кігті в стільницю. Кружальце білої фарби витікає з його рота. «Ммммм…», «Нічне Місто». «Крихітка скраєчку кам’яної чаші на тлі застиглого струменя води з розгорнутою книжкою в руках».
Аж ось безликі почвари.
Картинка тьмяна. Але це моя спина. А зі мною четверо тих, кого я не зможу подолати.
Одначе не вдається розгледіти їхніх облич.
Я добуваю телефон і набираю номер Залізного чоловіка.
— Слухаю, — каже він.
— Ви і Пес допоможете мені?
Він помовчав, потім сказав:
— Навряд.
— І не сподівайся, — сказав Вовк.
— Вибач, — сказав Пес.
— Сама, — сказав Кіт.
Усе так. Адже це були не мої янголи. Адже одна з істот, зображених поряд зі мною, — жінка. Дуже молода і, мабуть, дуже вродлива.
— Можна? — спитала я.
— Можна…
Я перегорнула сторінку, побачила себе завмерлою і опинилася віч-на-віч із названим батьком.
— Усе зрозуміло.
Я знала, де їх шукати.
Розділ 10Першого я побачила на недобудованій трасі.
Я впізнала на купі щебеню бульдозер.
— Вітаю, — кинув він мені.
А компанія молодиків та дівчат, котрі їх любили, стояла біля двох машин, і ті урчали моторами та мали ось-ось вибухнути. Один стояв посередині й говорив, показуючи запаленою сигаретою:
— Три кілометри. Зупиняєтесь метрів за десять до асфальтоукладальника. Хто приїздить перший — той переміг. Зрозуміло?
— Так.
— Так.
— Так, — сказав молодик і затис кермо поцяцькованими татуюванням руками.
— Так, — сказала тварюка, що сиділа в сусідній машині. Татуювання обвивало її жилаву шию.
— Рушаймо.
— Давай, — загукали хлопці.
А хтось із них кинув услід за машиною, в якій сиділа тварюка,