Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
А через п’ятсот метрів машина з молодиком, пробивши огорожу, вилетіла з підвісного моста величезним бензиновим смолоскипом.
Він був першим із тих, кого я одібрала у Вітчимових почвар.
Убитий тварюкою, тепер він мусить допомогти мені побороти…
На малюнку було чотири обличчя. Я пішла шукати ще трьох.
Другою була дівчина.
Вона плакала, а тварюка, що вдавала з себе її коханого, глузувала з неї.
— Я вагітна, — сказала дівчина.
— Від кого? — спитала тварюка.
— Не будь таким…
— Яким?
— У нас буде дитина.
— То й що?
— Як ти можеш так казати?!
— Тобі потрібні гроші?
— Які гроші?
— Сама знаєш.
Дівчина повернулася й пішла геть. Але тварюка наздогнала її, повернула обличчям до себе й спитала:
— Скільки ти хочеш, га?
Удома вона зайшла до кухні, увімкнула всі конфорки газової плити.
— Хай буде так. — мовила вона. — Отак буде найліпше…
Вона стала другою…
Третій.
У коридорі на сто квартир смерділо дешевими харчами, котами, цигарками та ще казна-чим.
Тьмяна лампа залишилася позаду, і що далі він ступав, то робилося темніше. Одні двері прочинилися, тож він мало не стрельнув. Глянувши на пістолет, що смикнувся в його руці, на те, як він трохи присів на широко розставлених ногах, старенька виставила тонкий сухий палець із круглими вузликами суглобів і показала на двері позад нього:
— Це там. Вам туди.
Він кивнув головою та повернув до дверей, на які йому показали.
«306»
Йому треба було саме сюди.
Він натис на клямку — двері подалися.
Він подивився туди, звідки прийшов, і побачив ще двох — зі своїх. Якщо на них зачекати, можеш згаяти час, тим-то він ударом плеча розчахнув двері й залетів до крихітної, цілком темної квартири. Він присів, зачекав мить, тоді підніс руку до вимикача і…
— БАХ!
Тварюка, що сиділа в кімнаті, щосили натисла на курок, і його пожбурило з дверей уже мертвого.
— Ходімо, — я подала йому руку.
— Ти янгол?
— Так, — сказала я.
— Ми йдемо до раю?
— Ми йдемо нищити почвар.
Четвертого…
А четвертого я так і не встигла знайти, бо зіткнулася віч-на-віч із Вітчимом.
— Вітаю, маленька.
— Мене звуть Крихіткою, татусю.
— Я пам’ятаю, — одказав він. — А як звуть твоїх нових друзів?
— Яких друзів?
Але він лише усміхався, й це вивело мене з рівноваги.
— Не треба! — зарепетувала я.
Знайдений мною чоловік випередив тварюку, розвернув свою машину в кінці траси й радісно загорлав:
— Йо! Йо! Йо!
— Не роби цього!
Знайдена мною жінка увімкнула газ і, плачучи, сіла біля плити, коли пролунав телефонний дзвоник.
— Пробач мені, — сказала тварюка, яку вона кохала.
Вона всміхнулася і схлипнула.
— Можна мені прийти? — спитала тварюка.
— Звісно, — сказала вона.
— Ну, будь ласка! — сказала я.
Третій з відшуканих мною розчахнув двері ударом плеча й залетів до крихітної, зовсім темної квартири. Він присів, зачекав мить, а тоді підніс руку та увімкнув світло. У квартирі не було ані душі.
— Шукатимемо далі? — спитав Вітчим.
— Напевно, ні, — відказала я.
— Здрастуй, квартирко.
— Здрастуй, Крихітко, — сказала вона й додала тихіше: — А в нас гість.