Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Повірити? Але ж ліпше, ніж померти.
— Здоров будь, Великий Пацюче.
— Здорова будь, людинко, що ніяк не стане янголом.
Розділ 4Їх залишиться так мало, що нікому буде ненавидіти мене. Вони виграють усі війни, переживуть усіх ворогів і зустрінуть мене, як мудрі старці.
— Давно ми не бачили янголів.
— Хоч і траплялись усілякі з-поміж них.
— І лихі, і лагідні.
— Навіть такі, що вміли ходити по стелі.
Останні представники колись могутньої раси, такої древньої, що їм пощастило пережити всіх своїх богів та демонів.
— Ми давно не бачили янголів.
— Після того, як сюди приходив Диявол, ти остання з тих, котрі навідуються до нас ізвідтіля.
— Після того, як до нас приходив Диявол…
— Мій Вітчим?
— Авжеж, — скаже Чоловік-Пацюк. — Він пропонував, щоб ми вбили тебе. Обіцяв за те винагороду.
— Але ж це неможливо! — сказала я.
— Ми знаємо, — сказав Чоловік-Пацюк. — Тому відмовилася.
— Отже, я можу викреслити вас зі свого списку?
— На жаль, ні. Через Короля Демонів. Він знав, як примусити нас ненавидіти тебе.
— Але ж я ваш друг, — нагадаю я.
— Подруга, — скаже мені Чоловік-Пацюк.
— А може, ви роздумаєте?
— Пізно, — скаже він.
— Але чому?
Він кивне головою, і я піду слідом за ним. Довгим коридором до неозорих солоних ланів натомість висохлих підземних морів.
По хрусткій, наче сніг чи отрута «Г.Р.», солі.
До переможених Людино-Пацюками вирізаних із соляних монолітів войовників.
Вони заклякли в кристалах солі, ці володарі лісів, люди-ящери, люди-алігатори, чорношкірі воїни екваторіальних рас, напівчоловік-напівкінь, жінка-зебра, герої атомних воєн, підземні лицарі, грішники, що вирвались із гратованих чистилищ, мандрівники засніжених ланів.
І постамент без жодного знаку.
— Тобі прочитати?
— Ні.
Я достатньо вивчила їхні письмена, щоб розібрати вирізьблене на ньому:
«КРИХІТКА»— Він знав, що не зможе нам заперечити. Він знав, що ми не повіримо йому. Й тоді він нацькував на нас істоти, які з ним прийшли.
— Безликих почвар…
— Так, — мовив Чоловік Пацюк. — Істоти без облич та імен.
— Нам більше нема куди йти. Це останнє місце, де ми можемо залишитися. Далі йти — отже, зникнути по дорозі. Ніхто не дістанеться мети.
Три безликі почвари напали на їхнє Останнє Місто.
І воїни Людино-Пацюки билися з ними до останку. І ніхто не кинувся їм на допомогу, адже їхні Боги та демони були мертві.
Розбиті шоломи, плоть, що спливає з-під кольчуг, щити, які стали вощаними, не здатні поцілити влучно.
І коли зосталось усього троє воїнів, один упав навколішки, роздер металеву луску на грудях і сказав:
— Я вбираю тебе в себе, — магічні слова кожного, хто вирішив увібрати в себе зло.
— Я вбираю тебе в себе, — сказав другий воїн.
— Я вбираю тебе в себе, — мовив третій, стаючи навколішки поруч із ними.
— І почварам не залишалося нічого іншого, як увійти в них.
— Ми знали, що прийде янгол, отже, варто було б сподіватись.
— Знищи тварюк — і ми не чіпатимемо тебе.
— Позбав нас від почвар, — сказав Людино-Пацюк. — Від цих, а ще й від тих, котрі мають прийти з поверхні Землі.
Я могла б сказати їм «ні», але він знав магічні слова:
— Ти янгол, і ми просимо тебе про це.
Розділ 5