Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
До мене ніхто не озвався.
Я сіла в залишений кимось із них автомобіль, але ключ запалювання переламався, мов кам’яна пластинка, а з приймача на панелі посипався пісок.
Місто було по-справжньому безлюдне.
Кинуте-кинуте Місто.
Я простувала його вулицями, обминаючи нори якихось тварин, що оселилися тут, велетенські скелети й сліди на жовтому камінні дороги.
А згодом я почула голоси.
Голоси лунали тихо. Їм не треба було кричати, адже вони сиділи поруч, одне біля одного.
— Та ні, — мовив один. — 3 боку синтаксичного — цілковита нісенітниця.
— «Царював три тисячі літ», — причитав другий мовець. — «Цар пішов. Але цар прийде знову».
Я обійшла будинок і побачила двох археологів, що сиділи навпочіпки біля закам’янілого трамвая. Обережно здуваючи піщинки, вони намагалися прочитати вирізьблені на ньому літери.
— Вітаю, — сказала я.
Вони озирнулися.
— Я шукаю Людино-Пацюків.
— Здрастуй, — сказав один. — Ми теж їх шукаємо.
— І теж не можемо знайти.
Табір — це п’ять поставлених колом наметів.
Супутникова тарілка передавача.
— Поламався, — сказав про нього один археолог.
Я крутила ручкою.
Почула тихе:
— Шшшшшшшшшшшш…
— Вітаю, — сказала я.
Обидва археологи озирнулися.
Один поправив окуляри й усміхнувся, упізнавши мене.
Милий, симпатичний і добрий.
Він згадає, про що мріяла: про наш дім, наше життя, про сон у нього на плечі. Про його безсоння. «Доброго ранку». Мене, котра не засинала, бо не спав він. Нас, які прожили разом…
— Крихітка…
— Ні, — кажу я. — Ви помилилися.
Я подорослішала? Я стала іншою?
Мені потрібний чоловік, чий футляр для запонок перетворився б на моє ліжко?
Ні.
Просто це йому слід прийти до мене, коли я здувала пил, щоб розібрати вирізьблені на камені письмена.
Або хоч озирнутися до того, як я сказала:
— Вітаю, я шукаю Людино-Пацюків.
— Гаразд, — він згідливо кивнув.
А через п’ять хвилин:
— Це наш табір.
— Ми поставимо тобі намет.
Ми сиділи довкола багаття, й вони розповіли мені про Людино-Пацюків:
— … Мавпячий Цар…
— … Великий Цар Пацюків…
— … вони виграли четверту битву…
— … але потім успіх од них одвернувся…
— … вони пішли під землю…
— … але руді мавпи й далі переслідували їх…
— Ось книга…
— Ось запис…
— Ось загадка про це…
Вони частували мене консервованим хлібом та гірким чаєм.
— … знищили охорону біля Воріт…
— … устигли оголосити тривогу, але багатьох…
— … потяв цілий загін ворогів…
— … устигли зачинити Ворота…
А Чоловік в окулярах дивився мені у вічі й шепотів, немов освідчувався:
— Ось, що пишуть про це самі воїни Мавпячого Царя: «Відступати нам нікуди. Нікуди! Вони викликали з Глибинних ярусів Смерть! Вони наближаються!».
— Після цього їм дали спокій.
— Непогано, — сказала я. — Але куди вони поділися потім?
Вони замовкли.
Нарешті один із них мовив:
— Гаразд. Ходімо спати.
Я ще не заснула, коли Чоловік в Окулярах виліз зі свого намету і промовив:
— А все ж таки, куди вони пішли?
Археологи, котрі
