Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Давай!

Майор Конт зачепив риштак монтировкою і вирвав його, а священник Є, у довгій сутані та з хрестом на грудях, відтягнув риштак убік. Тут Алекс, підібгавши поли пальта, ступив на першу сходинку, що стирчала в стіні колодязя.

Алекс прицілився:

— ТОР-РОХ! — у відповідь луною: — POX! РОХ! РОХ!

Мертвий хробак зіщулився й випав з нори у стіні, куди він намагався заповзти.

— А тепер куди?

— Отуди, — показав майор Конт.

Там був ще один хробак, у галереї, що завертала праворуч. І я відчувала, як він рухається. Я відчувала кожну звивину, кожне кільце на його нескінченній спині.

— Туди.

Та поки вони наздогнали тварюку, я вбила її, щоб, заховавшись у розколині стіни, посміхатись і дивитися, як вони присіли біля неї, та чути, що вони назвали мене Янголом Каналізацій, бо ж вони здогадалися, хто їм допоміг.

— Може, то якісь диггери?

— Вважатимемо, що почвара здохла спереляку.

— Або що з нею покінчив якийсь добрий Янгол Каналізацій…

Забрьохані, вони поверталися назад, ступали один за одним та неголосно сперечалися, чи можна тут курити.

А я рушила далі, під землю.

Крізь новий тунель.

Прямісінько до країни мертвих.

Але перед цим я побачила ще одного воїна.

Тут було темно. Тут було лячно. Чорні духи та привиди пережили людей, котрі їх породили, і знайшли притулок в багатоярусних катакомбах, розташованих під усім містом. Вони виповзали на поверхню лише при місяці-повні. Багатометровий жах. Чорний інертний бруд самотності, туги та прагнення смерті для кількамільйонного міста.

А цей чоловік у бічному відгалуженні, осяяний мерехтінням, що струмує від його світлого одягу, — бірюзового з білим. Він рухається поміж привидами, вже мертвими або конаючими, котрі, однак, намагаються вбити його. Він іде, заплющивши очі.

— Хто це? — питаю пошепки, щоб не почули.

— Кажуть, нібито янгол, який не повернувся, — мовив жебрак, що супроводжував мене.

— А що він робить?

— Хіба ж добереш у такій темряві?

Він зупиняв чудовиськ, що стрибали на нього. І вони зависали в повітрі, перетворювалися на жмутки диму, й тяглися за його пальцями.

— Ходімо. Не варто йому заважати.

Він водив рукою та вбивав їх.

Він був мертвий. Але ж і я стояла майже на порозі оселі мерців.

Тут не було огорожі, як на кладовищі. Тут не було старих могил у світанковому тумані. Жодних вогнів, жодного світіння, навіть блиску очей упирів, котрі пожирають мертвеччину.

Але тут було доволі мертвяків.

Тих, що hr повернулися зі сну трави та кристалів.

Глибоко вдихнути. Відчути, як стугонить кров, і повірити, що ти летиш, загнуздавши хмарину. Раз по разу, до найвіддаленішої зірки, аж доки лиховісні духи кристалів і трав не затягнуть тебе аж сюди. Звідси ти вже не зможеш повернутися.

Згаслий мозок, пітьма й спотворені обличчя.

Пригадуючи свої дитячі мрії, поспитала:

— Чи не зустрічали ви каравану тих, що торгують травами? Вони йшли на північний захід.

Але ніхто не озвався до мене.

— Ми не покинемо тебе тут, — сказав Жебрак.

— Авжеж. Я не залишусь тут.

Я спущуся ще нижче.

Пласт за пластом прорізатиму Землю наскрізь.

Я спустилась. Я зістрибнула вниз. Пройшла тунелем. Сліпучий потяг мало не забрав мене, коли промчав поряд світлом і гуркотом.

Я дісталася до тунелю метро! На які завгодно чудеса натрапиш під землею Міста!

І я рушила на станцію.

Стриб. Загасити в стрибку ліхтарик та й опуститися на платформу, як ота Крихітка, що знайшла світло.

— Вітаю.

Безокий черговий по станції повернеться до мене й кивне:

— Здорова будь.