Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Мені треба їхати.

Він здійме руку до згаслого годинника.

— Але ж мені треба.

Одна з тисячі станцій, де ніколи не зупиняються потяги. Одна з безлічі тих, що їх не помічають люди, які щодня їдуть у метро.

— Людям тут нічого робити. Люди мають жити там, де є сонячне світло…

— А ви?

— А мені воно навіщо?

І тут — ледве чутне:

— Ти, — воно урвало його мову. І все з’ясувалося враз.

— Ти, — і дві тонкі, наче воскові, руки лагідно оповили його шию. Обережно, аби не завдати шкоди висхлій багато віків тому шкірі, Черговий По Станції вивільнився від обіймів, посміхнувся у відповідь на безгубий усміх обличчя, яке перетворилось на череп.

— Ти.

Жмутки безбарвного волосся та рам’я майже прозорої одежі.

— Я зараз, — мовив він. — Не забарюся. Зачекай.

Так, він міг поспішати до тієї, котру я побачила, коли заплющила очі й стала такою незрячою, як він. Це була юнка, її усмішка сяяла радістю від передчуття зустрічі з ним.

— Ходімо, — сказав Черговий По Неіснуючій Станції до мене. — Треба он у той бік. — І, повернувшись до тієї, що кохала його: — Дочекайся мене.

— Гаразд, — прошепотіла вона диханням висхлих легень. — Я чекатиму.

Він провів мене через рейки метро, по хисткому мосту над повільним смердючим потоком зібраного під землею бруду, крізь горілі вагони та неіснуюче депо, аж до дверей ліфта, що підіймався нагору.

— Вибирайся звідси, тобі нічого тут робити.

— Ні.

— Чому?

— Кожен робить свій вибір. Адже ти зробив.

— Вона чарівно красива, — мовив Незрячий Черговий.

— Красива, — підтакнула я.

Адже він помер заради того, щоб лишитись із нею навіки.

Ліфт ішов до присипаного, пророслого папороттю підвалу. Від нього можна було вийти нагору виткими, з уламками цегли сходами…

Перехняблені віконниці та зруйновані стіни покинутої оселі. Скло, що хрускає під ногами. Подертий картатий плед чийогось житла…

Але я цього не побачила.

Я туди не пішла.

Я попливла підземною рікою. Ріка відштовхнулася від камінної пристані й понесла мене, а я викинула весла й дослухалась, як хлюпоче вода, як шумить вона, падаючи на багато кілометрів униз.

Там, під землею, бачила я військові бази. Вони проводжали мене жерлами своїх кулеметів. Я бачила стародавні храми й монастирі. Бачила, як бредуть ченці, й лічила вогники запалених свічок.

А ще бачила я порожнечу. Вона йшла від самої землі, і в ній були мільйони гробів.

Провалля печери, яка вела до вічності, освітлене свічками, що мерегтіли десь над нею, запалені на надгробках.

Мільйони гробів погойдувалися в повітрі. Вони, мов сходи, каскади чи грони заповнювали його. Ті, про котрих поки що пам'ятали живі, розташувалися майже під самим земляним склепінням, аби забуваючи, втрачаючи лаковий блиск, із потертим обшиттям та іржавими цвяхами на віках опускатися дедалі нижче і, зрештою, розсипатися, мов трухляве дерево, та впасти пилом і сміттям на брудно-сірі гори кісток. До ніг Збирачів Тліні, що бродять поміж них.

Ріка несла й несла мене…

Багатокілометрові печери повсякчас міняють свої обриси. Вони тягнуться настільки далеко, що коли спустишся до них бодай на дещицю, можеш опинитися на протилежному боці землі. А вони, ті печери, незважаючи на те, що земля кругла й доконечна, ідуть та йдуть униз.

Госпóда народу Мо.

Любий Лавкрафте, звідки Ви про це довідалися, що знаєте так багато?

Прислухайся. Чуєш? Це все — під землею…

Повз Сціллину пащу прямісінько в пащу Харібди. Укупі з падінням води. Ще безліч кілометрів униз. Та ось, нарешті, озеро і сходи при самій воді.

Округла зала. Вода і сходи.

Я піднялася ними й лише тоді побачила Людино-Пацюків.

Їхній древній, покинутий світ.