Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Нарешті один із них розстебнув блискавку на дверях намету й сказав:
— Нумо дізнаємося.
— Спробуємо дізнатися.
Коли вранці я прокинулася, вони стояли, виквецяні глиною, та посміхалися до мене:
— Ходімо.
Вони привели мене на околицю міста.
— Ось.
Ми стояли перед кам’яним монолітом із безліччю знаків.
— Оцей знак читається «ми».
— А цей «змушені — відсутність вибору; нас примусили; поставили перед необхідністю».
— А оце — «але».
— А цей знак означає «ніколи».
«Нас примушують піти. Але ми ніколи на здамося. Нас ніхто не переможе. І хай не тішить вас те, що ми відступили».
А трішки нижче:
«Так, наш Великий Цар, який володарював три тисячі літ, пішов. Але він прийде знову. І ми повернемося разом із ним».
— Дякую, — мовила я і вийшла на дорогу.
— Бувай.
Розділ 2— Цей знак читається «ненависть».
— Цей — «невідомість».
— А цей «так визначено».
Цілком достатньо, щоб, перейшовши третину всесвіту, самотужки прочитати наступний напис:
«Тут буде наша нова оселя, й лихо спіткає того, хто зазіхає на…».
Але той, хто вирізьбив це на камені, не встиг дописати, уражений сталевою стрілою.
Тут було безліч стріл.
Тут було багато забитих Людино-Пацюків, порубаних щитів та поламаних списів.
Я стояла край рівнини, вкритої тілами. Лускаті обладунки Людино-Пацюків, лискучі панцери Підземних Рицарів.
Я присіла й доторкнулася до рани. Кров іще не скипілася. Шерехате рукав’я меча було тепле.
Повернутись і знайти Підземних Рицарів? Увійти до їхніх чертогів і стати на коліна перед троном їхнього Короля?
Незважаючи на двох величезних вовків, що стережуть його трон.
— Я потребую допомоги.
— З тобою підуть п’ятдесят воїнів.
Вони воювали за свій підземний рай.
Гинучи зі зброєю в руках, вони сподівалися знайти тут спокій. Але прийшли Людино-Пацюки…
— Ми допоможемо тобі, — скаже мені їхній Король.
П’ятдесят закутих у блискучі панцери воїнів вирушили в дорогу разом зі мною та презирливо посміхнулися, коли минали стелу із написом:
«Тут буде наша нова оселя…» і сказали мені, коли нас оточили зграї Людино-Пацюків:
— Тримайся за нами.
Ненависть і люте сичання. Тисячі напружених тятивою стріл.
Ненависть, лють і жадоба нищити.
Але я могла б зіткнутися з ними й без допомоги Підземних Рицарів, коли прочитала:
«І лихо спіткає того, хто зазіхне на нашу нову оселю» та коли ступила на вулицю їхнього Нового Міста.
І коли підійшла до їхніх нових будинків, зведених із нерівних уламків сталактитів.
Зустрічатися б із найлютішим з усіх ворогів:
— Шшшшхххххх!!! — величезні пацюки, що пересуваються на двох ногах.
Вони мчать до мене зусібіч.
Стріляти по них, ледь встигаючи міняти обійми. Убивати їх, знаючи, що патронів мені все одно забракне. І тоді…
— Ото й по всьому, — скаже Вітчим. — Обійшлося навіть без оживлених тобою мертвяків.
— Та невже? — здивується Мачуха. — Вітаю.
Розділ ЗЯ могла б просто не дістатися до них, потрапивши в нескінченний коридор, не мала б сили пройти повз риштаки обабіч.
Руки, що звідусіль тягнуться до мене:
— Урятуй мене!
— Допоможи мені!