Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
— На віки вічні…
— Перша…
— Пусте, — сказав Вітчим. — Одна Крихітка — одна безлика почвара.
І на мене нацькували одразу двох одержимих злом воїнів.
Розділ 7Якби ж то можна було розділити двох воїнів на кількість Крихіток, що вміщається в них…
У руках одного — сокира, прут із гачкуватими кігтями — у другого.
— Еге…
Навіть покурити не дадуть.
Вони кинулися на мене й зіткнулися лобами в тому місці, де мене вже не було.
Жахливе зіткнення.
— Б-Б-Б-АААХХХХХ!!!
Страшний удар, від якого здригнулося підземне склепіння.
Щити розлетілися на друзки.
На мить вони перетворилися на чотирирукого, двоголового велетня.
Цього було досить, аби я приземлилася позад них і сказала:
— Зараз вам трохи поболить, — я доторкнулася до їхніх спин і вигнала із них зло. Я вбила його ще до того, як воно впало на кін.
— Пусте, — сказав Вітчим.
— Гаразд, — сказала я. — Давай.
Він не встиг закінчити свою думку про те, що:
— Одна Крихітка та всього дві безликі почвари.
Вони виступили проти мене всі троє. Щити закинуто за спини, в руках — неймовірно довгі двосічні мечі.
— Ооооо!
— Жжжах!
— Жжжах!
— Жжжах!
— Жжжах!
Вони розмахували мечами, немов божевільні, а мені довелося показати їм усе, на що я була здатна. Я викручувалася так, що аж дзеленчали всі мої амулетики та ланцюжки.
— Жжжах!
— Жжжах!
— Жжжах!
Я навіть сама не знала, як приземлюся кожного наступного разу. Відштовхуючись руками, зроблю нове сальто, або впавши на спину, перекинуся й сплюну кам’яний пил, здійнятий ударом меча біля мого обличчя, — і знову перекинуся через голову.
— Жжжах!
— Жжжах!
— Жжжах!
— Жжжах!
Еге ж, три — це таки забагато.
Їх вели почвари. Ними керували почвари. Крізь їхні очі дивилися почвари та розтинали повітря їхніми довгими мечами.
— Жжжах!
— Жжжах!
— Жжжах!
Мимо! Мимо! Мимо!
Три закляклих переді мною мечі.
От аби побігти по них, мов по сходах, а потім — підстрибнути.
А тепер полічіть, скільки разів я обкрутилася навколо себе!
Нарешті я дісталась першого.
Тварюка вихопилася з нього й засичала, але я вбила її.
— Ще дві, — мовив Вітчим.
— Ще одна, — сказала я, бо в цю мить знищила другу почвару.
— Одна?
— Авжеж, — підтвердила я і вбила й цю.
— Мммммммм — як стогін ненависті.
Мені теж було б прикро, коли б хтось знищив те, що належить мені.
Розділ 8— Ти обіцяла повбивати всіх тварюк, — нагадав мені Чоловік-Пацюк. — Усіх, котрих він зуміє до нас заслати.
— Я пам’ятаю, — сказала я.
— Тоді рушай.
— Іду.
— Але щоб вернулася…
Цікаво, як ся має їхній цар, отой, що правив аж три тисячі літ?
Розділ 9