Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
— Подобається? — спитав мене Вовк.
Пляма, патьоки, лінії. Забиті в полотно цвяхи, натягнуті поміж ними ниточки. Із десятеро залитих фарбою мішечків. Обличчя, очі, стріли.
— Ні, — відказала я.
Я оглянула кілька секцій, аж тут зіткнулася зі Святим Отцем та дівчиною, котра просто прийшла з ним.
— Розумієте, — казала вона. — Тут багато важить настрій…
Але я вже такого наслухалася.
— Дивись, яка незвичайність.
— Та дурниці.
— Ти вдома почепила б таке?
— Поглянь, якщо прибрати оте й оте — виходить, жінка!
— Правда… Зі спини?
— Так.
— Чудово, — це ті, що роздивляються виставку.
Тому я не зупиняюся біля них і йду до Інги та до манекенника, який приїхав із нею.
— Нудьга, — каже він.
— Ну то й що? — Їй теж усе це не подобалося, але вона не квапилася йти геть. Бодай задля того, щоб подражнити його.
— Ходімо.
— Ні, — наполягала вона, виклично-гарна. — Залишімося.
— Але мені нудно.
Майор Конт пив каву. Їжачком пострижений чуб. Шрам через усю потилицю Я стала коло нього, посміхнулася.
Він подав мені одноразову філіжанку, спитав:
— Подобається?
— Дуже, — відповіла я.
Молоденька журналісточка з диктофоном:
— А ще на виставці представлено роботи в стилі супрематизму…
Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.
А Вовк пішов до Алекса. Той стояв у центрі зали…
Алекс і Вовк біля двох скульптур, піднятих на невеликі п’єдестали. Скульптури майже не різнились одна від одної. Але перша була просто бронза, дріт та фарба, — наполовину зсунута маска, глибоко запалі очі з синього скла, чи то крила, чи то роги, ні рота, ні носа, закинута набік голова, шийні хребці, немов шпичаки, що продирають драпірування тоги, і кінчик хвоста з-під нижньої бганки. А друга скульптура — чорне втілення пекла.
Вона стояла, повернувшись до мене спиною, та вичікувала, що робитимуть Алекс та Вовк, і чорнота снувалася довкола неї.
Бузковий саван, одполірований щит, стиснута в кулак тонка воскова рука. Дві маски: сльози і сміх, а під ними — ледь помітні кабалістичні знаки, безглуздо скупчені, проте кожний прирікав на прокляття. Синя пластикова троянда з могильного вікна, хрест у колі, а ще справжній людський череп із двома крутими рогами дивився на нас дірами порожніх вічниць.
Коли надихає не янгол — коли надихає тварюка.
Вона стояла посеред зали й випромінювала зло.
— Майстер Шшшшш, — прочитав Алекс на табличці внизу. — Сансара Сан. «Я думаю про тебе».
— Гарні в нього думки, — промовив Вовк.
— Дуже, — кивнув Алекс.
І, незважаючи на чорні мацаки прокльонів, що потяглися до нього, він випростав руку та штовхнув смерть, яка на нього дивилася. Та гойднулася. Зирнула в стелю, тоді знову на Алекса і впала, при цьому розлетілася клаптями савану, штучними квітками та пофарбованим у тілесне воском.
Алекс нахилився і підхопив ріг, що відколовся, посміхнувся до Вовка, той схвально йому кивнув та сховав ріг до кишені пальта. Цього було доволі: забери один елемент, і смерть стане просто розкиданим по підлозі сміттям.
Скульптуру оцінили в шістнадцять тисяч, але після того, як Інга попросила квитанцію, ту ціну зменшили вп’ятеро.
— Ну, то як вони тобі? — спитав Вовк.
— Дуже, — сказала я.
— Тоді тримай, — і він подав мені аркушик із їхньою адресою.
Складений навпіл аркуш.
Аркуш із рівним Вовчиковим почерком.
Узятись за криптографію?
Атракціон: «Крихітка, що ворожить по руці!» Як сказала та маленька журналісточка? «Супрематизм»?
Розділ 15А наступного