Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Другий

Місто сяяло вогнями. Величезна прикрашена ялинка, діти, доброзичливі старигани в червоних кожухах та білих бородах, невеликий оркестрик при вході до метро, черги в крамницях, ялинки та гірлянди у вітринах.

Він стрибав біля самісінького краю на даху, він вбирав носом запахи. Потім зачепився задніми лапами за карниз, звісився донизу, розпроставши короткі крильця, а далі перекицьнувся й залетів у відчинене вікно прокуреної кімнати.

Відіпхнутися ногами від ріжечка столу, налетіти на свічіння Ликів у кутку та й вибухнути.

Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.

Третій

Він стрибком ухилився від безхвостих тварюк, що мало не зжерли його і, волочачи прокушену лапу, сховався в затінку вибитих дверей.

Вихід зачинився, тож він зостався один.

— Але ж ти, — почув він. — Хіба ти маєш рацію?

Демон ступнув крок до нерівної дірки в підлозі, шугнув у неї та полетів униз.

Коли опустився та нахильці визирнув, то побачив старого. Брудний, сопливий, з обрідною, рудою від тютюну бородою, той сидів біля вогню й говорив сам до себе:

— Ти геть не маєш рації. Але ти не зобижайся на це.

Демон обминув горщик із засохлою папороттю, перебрався через купу битої цегли та скляних друзок на підлозі й наблизився до старого. До жебрака.

Старий поправив на плечах картате рам’я і сказав:

— Смерте, це ти?

— До певної міри, так, — озвався демон.

Жебрак озирнувсь, але нічого не побачив. Тому він сказав:

— Ні.

А тоді додав:

— Щоночі, коли темінь сповзає з дахів чорним слизом… Коли гасне світло у вікнах і випадково запалені ліхтарі стають єдиним захистом від привидів, що блукають вулицями… Коли очі котів мерехтять, мов гниючі трупи, а пси робляться боягузливі та беззахисні… Коли калюжі перетворюються на пекельні провалля… Коли дзеркала стирають межу між реальністю та сном… Вона поливає давно зів’ялі квіти на підвіконнях свого занедбаного будинку. Лихо тому випадковому перехожому, котрий помітить у темному вікні її білі зуби. Бо звуть її Смерть, а шлях її — невідворотність.

Демон обійшов багаття, присів навпочіпки, скривившись від болю в лапі:

— Щось іще?

Старий мовчав.

— Натхнення вичерпалося? Шкода.

Демон змахнув двічі лапами, розкидав палаючий паркет і вже в ледь підсвіченій приском пітьмі накинувся на старого. Той упав навзнак і прохрипів сам до себе:

— Кінець…

Четвертий

Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні крізь провалену стіну старого будинку.

Окрім одного, того, котрий вирішив повернутися назад…

Дев’ять демонів вийшли із пекла…

П’ятий

— Чудово, — мовив один із них і зачерпнув лапою сніг.

Трамвайна зупинка, безлюдна вулиця, миготлива реклама казино.

— Гей ти, — гукнув він жінці, що стояла до нього спиною. — Нумо, побавимося!

— Аааааа!

Дев’ять демонів вийшли з пекла й вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.

Шостий

Він видерся по стіні наверх, до вкритих памороззю балконних перил, перестрибнув через них, і покришивши паморозь на склі, ввійшов до квартири.

У кутку мерехтіли гірлянди, підсвічували порозвішувані на гіллі кольорові кульки та порцелянові янголи.

— Шшшш, — демон не відводив од них вирячкуватих очей доти, поки не пройшов крізь зачинені двері туди, де стиха гомонів телевізор, дрімав чоловік, а в нього на плечі лежала жінка.

— Оце і все, — сказав він.

— І нахилившись, ледь прижмуривши очі:

— Шшшшш…

— Що? — він озирнувся.

— Ні.

Але вимовлені десь Чорні Слова змусили його підкоритися і, розвернувшись, кинутися на поклик.

Давні зароки, вимовлені над чашею з кров’ю, підганяли його. І він неспроможний був слухатися.