Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
— Я знаю.
— Чи можете?
— Отак? — спитав Отець Є та й кинув до ніг Вовка голову знищеної ним п’ятиголової почвари.
— Четверо, — сказав Вовк.
— Дякую.
— На подяку за малого Йохана, — сказав мені Вовк.
— І що? — перепитала я.
— Потім збагнеш, — мовив. — Як підростеш.
Розділ 6Музичний автомат знеміг і вирішив перепочити:
— На нашій хвилі — реклама.
Я згідно кивнула і завела замість нього:
— Купуйте! Купуйте! Купуйте!
Тож він змушений був знову заспівати:
— Що може статися? Що може скоїтись? Ну що? Ну що? Ну що?
Минуло шість годин. Я теж почала знемагати.
Розділ 7Я взяла ще одну книжку. Лягла на канапу. Книжка була така цікава, що я…
— …а…
— …….
— …..
— О…?
— …………
— …………— сон. Той, якого не згадаєш пробудившись.
— …………
Розділ 8Я прокинулась, а вони все ще співали…
— Виділи! Виділи! Виділи! Виділи! Виділи!
Я прокинулася від того, що двоє мисливців дивилися на мене, і довгочубий Алекс казав майорові, що стояв позад нього:
— Хто пив із моєї чашки та хто ліг у моє ліжко?
— Вітаю, — сказала я та сіла, опустивши ноги на підлогу.
— Вітаю-вітаю, — відповів мені Алекс і всміхнувся тонкими губами. — Хто ти, негречна дівчино?
— Крихітка.
— А-а-а.
— Ви давно нас чекаєте? — спитав майор Конт.
— Зранку.
— О-о-о-о, — сказав Алекс.
Він був вродливий і тримався так, що було зрозуміло: він про це знає. А святий Отець Є, він зайшов до кімнати останнім, сказав:
— Здрастуй, — і подав мені руку.
Довжелезна ряса та важенний срібний хрест на грудях.
— Добрий день.
Усі вони — високі й широкоплечі.
— Духовний Отець Є.
— Майор Конт.
— А я — Алекс.
— Крихітка, — сказала я.
— Здоров, — мовив Алекс і підійшов до комп’ютера біля стіни та ввімкнув його. — Будемо вважати, що, як на один день, інформації досить для обох сторін, отож, ти можеш іти додому.
— Цебто?
— Ми працюємо вночі, — сказав Отець Є. — А Ви цілий день були на ногах, — утомилися, не виспались.
— Отож, іди додому та відпочивай, — сказав Алекс. — А завтра спробуємо почати все спочатку.
Я не опиралася, надягла шубку (самотужки стригла її) та попрощалася з ними:
— До завтра, — сказали вони.
Розділ 9Я прийшла потемки, але цього разу ключ ждав мене під килимком, а світло у квартирі не горіло. Хіба що блищали захисні лінії та наведені крейдою та кров’ю знаки.
Я ввімкнула світло. Пахло сигаретним димом. На одному кріслі лежала Майорова запальничка.
А на екрані комп’ютера я прочитала:
«Чекаємо на тебе, дівчинко на ймення Крихітка. Адреса: така-то. Час: уже минув».
— Ловлять когось, — мовив