Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Яскравий, як колись. А вона, як і колись, жде тебе.

— Минуло тридцять років, — сказав він.

— Що для неї тридцять років?

— Я зістарився.

— Вона теж.

— Ну, хіба що побачитися..

— Ходімо, — поманила я, щоб відвести його до тієї, від котрої він пішов так давно, до тієї, котра нарешті дочекалася.

— Любов, — скривилася Тварюка.

— Любов, — сказав святий Отець Є.

— Мисливці, — закопилив губу Вітчим, коли почув передсмертний крик почвари:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Чулося над засніженим містом.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Примусило другу тварюку підвести морду, з якої стікала кров, і загарчати.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

І до Алекса долетів цей лемент:

— Чула? — спитав він почвари, яка приготувалася до стрибка. — Можна повторити?

І троє мертвих поліціянтів, що намагалися перейняти тварюку. І довга вулиця. І почвара, що летить нею, і мисливці, котрі вже там стоять, і Крихітка в хутряних рукавичках та навушниках, що гріють її маленькі вушка.

— Побачиш татуся, перекажи вітання від мене…

Зненацька стало тепло.

Почався дощ, і на ранок снігу майже не лишилося. Місто почорніло та промокло. Сіре небо й радість від передчуття весни. Розстебнуті шуби та нарешті високі підбори.

Принтер піймав кінчик стрічки, пропустив її крізь себе, написавши:

«Число».

«Назва вулиці».

«Номери шести будинків поспіль».

«Почвари».

А я була сама-самісінька, через те мені довелося залишити записку Алексові, і Отцеві Є, і майорові.

«Я на місці, й якщо мене ще не з’їли, то рада буду побачити вас усіх. Крихітка».

Алексові, святому Отцю Є та майорові:

«Назва вулиці та номери шести будинків поспіль».

Два ряди щільно поставлених будинків звивисто здіймаються нагору спадистим пагорбом. Безліч маленьких, на сім-десять квартир, під’їздів, від одинадцятого до двадцять першого будинку — не більше сорока метрів. А я не знала, де їх шукати.

Поодинокі авто, нечисленні перехожі. Але навіть вони були мені на заваді.

Я перейшла на протилежний бік та зажмурила очі, щоб не розпорошувати увагу на освітлені вікна, а одразу бачити всі будинки.

І чого там тільки не було!

Роботи на сотню мисливців: демони прокльонів, демони хвороб і втоми, демони-упирі.

Той, що ховається в темній комірці; той, що звив собі кубло під закіптюженою стелею; той, що лежить на спині під ліжком; той, що переховується в нетрях підвішеної на стіні картини, а ще той, що сидить в альбомі з фотокартками або в чорній воді на підлозі балкона.

І люди. Люди, наче наперекір собі, не помічають їх.

Товстун, котрий випростав ноги й дивиться телевізор, жінка, що смажить зліплений грудочками фарш, дівчина, яка розводить надто гарячу воду у ванні, сумовитий чоловік перед вікном, що зиркнув на мене й не затримав погляду на жодну мить. Я бачила їх досхочу, бачила всіх мешканців оцих шести будинків, а ще всіх демонів, котрі живуть поряд із ними.

Але тварюк там не було.

— Демони-вбивці, — мовила віщунка. Вона сиділа за столом десь там, у мокрому від дощу місті.

— Де?

Вона не розплющила очей, а лише тицьнула пальцем у порожнечу перед собою.

— Скільки?

— Два… Заждіть… Вони вбивають… — вона важко дихала. — Вони вбили його…

— Алексе! — погукала я.

— ………

— Майоре!

— ……….

— Святий Отче!

— Ось я, — озвався він.

— Тут десь тварюки.

— Вони там… — похитуючись, казала віщунка. — Вони когось чекають… Вони там…