Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

І знову краплі згасли. Але далі він поїхав сам-один.

— Будь обережна, — сказав батько.

Її справжній батько.

— Ну, що ти, — сказала вона, вперше ставши дорослою. Вона вперше вирушила до свого першого Замку Ігор.

— Коли що — телефонуй мені.

— Татку, — сказала вона.

Як це класно — вперше! Перше цок-цок-цок! Надто ж коли виходить!

Татку. Татку. Татку. Татку! Татку. Ну татку.

І твій найперший Замок Ігор.

Швейцар-нубієць. Металошукач. Жменька фішок укупі зі вхідним квитком.

— Ви самі?

Перше «ви»!

Її щасливе:

— Так.

І якнайкраще з усіх пророцтв:

— Приємної ночі, — це до неї, котра прийшла сюди вперше.

— А вона хороша, — сказав Алекс.

— Невже? — посміхнулася Інга.

— Я не піду туди, — заперечно похитав головою майор Конт.

— А ти, татку?

— І я теж, — сказав святий Отець Є.

І лише Інга з Алексом біля барної стійки:

— А вона хороша.

— Та невже?

— Серйозно…

— А ось і наш чорний друг.

Тварюка примружила очі.

Тварюка в Замку Ігор — що може бути страшніше? Це гірше, аніж твоя перша тварюка, що втопила у твоїх сльозах твою першу туш для вій. Прикрила повіки, не помічає музичної гуркотняви та зіркового вихору дзеркальних куль. Чекає цілісінький вечір.

— Он вона, — сказав Алекс і кивнув у бік тварюки.

Чекала та дочекалась і підвелася назустріч юній дівчині, котра у нестямному захопленні танцювала у світлі прожекторного фейєрверку серед Мешканців Замку Ігор. Юній дівчині, ще майже дитині.

— Маленька, — голосом чоловіка її мрії, — тебе почастувати чимось?

Розгублено стенула плечима:

— Не знаю.

— Зате я знаю, — ледь стомлено, ледь глузливо, голосом, який обіцяв так багато… який обіцяв усе.

— Ходімо, — сказала їй тварюка.

— Тебе до телефону, — мовив до тварюки Алекс. — Ходімо, покажу, де.

— Не бійся, — повернулася до дівчинки Інга. Я побуду з тобою.

Загасити фари й побачити полишений дім. П’ять поверхів вибитих вікон та повалених перекриттів.

— Весела місцина.

— Вельми.

П’ять поверхів, заселених Страхом і Злом.

Ми ступали сходами, а будинок здригався від кожного нашого кроку. Його судомило від слів Любові святого Отця Є, котрий оберігав нас.

Поверх за поверхом повільно підіймаємось нагору, попри демонів, що вистрибнуть із пітьми, попри стрілянину та сяючі рідким металом бризки свяченої води.

— Бах! — постріл та висвітлений забитий демон.

— Ні.

Припасти на коліно та зустріти його зібраними в пучку пальцями.

І знову світло ліхтаря:

— Цей?

— Ні.

Через коридори та кімнати, наповнені принесеним з усього міста болем. Через лігвище мешканців пекла, що розважаються на кістках праведників.

— Гррррр!..

— Бах!

Аж поки зійшли на горішній поверх до Тварюки, що чекала нас біля своїх дверей.

— А я могла втекти.

— Бах! — спалахом вогню, що висвітлює брудні стіни, провалля вікна та краплі дощу в ньому.

Чорний нічний дощ. Кожної-кожної ночі.

— Де ти була? — спитав він.

— А тобі що до того? — посміхнулась тварюка. Сьомий місяць вона жила з ним як його дружина.

— Я питаю, де ти була? — він не