Мандри убивці - Робін Хобб

Мені байдуже. Хай забирає все, — сказав я Нічноокому.

Мені не байдуже. Я не пов’язувався з перекованим. Геть, Холодна істото. — Він подумки загарчав так само, як уголос.

На мій подив, дракон відступив. Побратим укусив мене за плече.

Відпусти його! Геть од нього!

Я відпустив драконячу лапу. Розплющив очі і здивувався з того, що довкола й досі ніч. Блазень обхопив рукою Нічноокого.

— Фітце, — тихо сказав він. Говорив у загривок Нічноокого, та я виразно його чув. — Фітце, вибач. Але ти не можеш відкинути весь свій біль. Якщо перестанеш відчувати біль…

Я не слухав, що він іще сказав. Вирячився на драконячу лапу. Там, де мої долоні торкалися холодного каменя, були тепер два відбитки. Всередині їхніх обрисів кожна луска була досконало гарною. «Це все, — подумав я. — Це все я віддав, і от скільки перейшло в дракона». Тоді подумав про дракона Веріті. Був величезним. Як він це зробив? Що він ховав у своїй душі всі ці роки, аби вистачило на формування такого дракона?

— Почуття твого дядька неосяжні. Великі любові. Незмірна вірність. Інколи думаю, що мої двісті з лишком літ бліднуть порівняно з його трохи за сорок.

Ми всі троє обернулися до Кеттл. Я не був здивований. Знав, що вона наближається, і не дбав про це. Вона тяжко опиралася на костур, її обличчя, здавалося, звисало з костей черепа. Заглянула мені в очі, і я зрозумів, що вона все знає. Поєднана Скіллом із Веріті, вона знала все.

— Спускайтеся звідти. Всі. Доки не нашкодили собі.

Ми повільно підкорилися, а я був найповільнішим з усіх. Суглоби Веріті боліли, його тіло було втомленим. Кеттл зловісно на мене глянула.

— Як ти вже мусив це робити, то краще б наповнив дракона Веріті, — сказала вона мені.

— Він би мені заборонив. Ви б мені заборонили.

— Так. Заборонили б. Дозволь тобі дещо сказати, Фітце. Ти тужитимеш за тим, що віддав. Звичайно, з часом відновиш частку почуттів. Усі спогади поєднані між собою. Пам’ять, як і людська шкіра, зцілюється. З часом, покинуті на самих себе, ці спогади перестали б тебе мучити. Одного дня ти можеш захотіти наново прикликати той біль.

— Я так не думаю, — відповів я спокійно, приховуючи свої сумніви. — Мені ще лишилося досить болю.

Кеттл здійняла своє старече обличчя в ніч. Глибоко вдихнула крізь ніс.

— Скоро світанок, — сказала, наче занюхала його. — Мусиш повернутися до дракона. Дракона Веріті. А ви обидва, — повернула голову, зміряла поглядом Блазня й Нічноокого. — Ви обидва — до спостережного поста. Перевірте, чи не вид­но Регалових військ. Нічноокий, повідомиш Фітца, що побачиш. Марш, обидва. І Блазню. Облиш уже Дівчину-на-Драконі. Дай їй спокій. Ти мусив би віддати їй усе своє життя. І цього теж могло б не вистачити. Тож перестань мучити себе. І її. А зараз марш!

Рушили, та від косих поглядів не утрималися.

— Пішли, — коротко наказала мені Кеттл.

Зашкутильгала назад тією ж дорогою, якою прийшла сюди. Я, так само скутий, як і вона, йшов слідом крізь чорні й срібні тіні блоків, що валялися у каменярні. З вигляду Кеттл була на всі свої двісті з лишком літ до найменшої хвилини. Я ж почувався ще старшим. Зболіле тіло, негнучкі тріскучі суглоби. Підняв руку, почухав вухо. Тоді опустив її, докоряючи собі. Тепер Веріті матиме срібне вухо. Воно вже палало, і здавалося, що далекі нічні комахи забриніли гучніше.

— До речі, мені шкода. Через твою дівчину Моллі і взагалі. Я намагалася тобі пояснити.

Голос Кеттл звучав не так, наче їй шкода. Та тепер я розумів. Майже всі її почуття перенесено в дракона. Говорила про те, що, як знала, відчула б раніше. Сприймала мій біль, але не пам’ятала жодного власного, з яким могла б його порівняти.

— То вже немає нічого особистого? — тільки й спитав я тихо.

— Лише те, що ми приховуємо від себе самих, — сумно відповіла стара. Глянула на мене. — Цієї ночі ти вчинив доб­ре. Вчинив милосердно. — Її губи почали усміхатися, та очі зайшли слізьми. — Дав йому останню ніч молодості та пристрасті. — Пильно на мене подивилася, вивчаючи вираз мого обличчя. — Але більше я нічого про це не казатиму.

Решту дороги ми здолали мовчки.

Я сидів біля теплого жару вчорашнього вогнища і дивився, як надходить світанок. На зміну дзижчанню нічних комах поступово приходили поклики далеких птахів. Тепер я дуже добре їх чув. «Дивно, — подумав я, — сидіти й чекати себе самого». Кеттл не казала нічого. Глибоко вдихала повітря, запах якого змінювався, коли ніч переходила в день. Жадібними очима дивилася на небесну заграву. Щоб зберегти це все і вкласти у дракона.

Я почув скрегіт камінців під чобітьми, глянув угору. Дивився на себе. Мої кроки були певними й енергійними, голова піднесеною. Обличчя свіжо вмите, мокре волосся зчесане з чола і зав’язане у вояцький хвіст. Веріті добре носив моє тіло, і воно йому пасувало.

Наші очі зустрілися при ранковому світлі. Я побачив, як мої очі звужуються, коли Веріті оцінював власне тіло. Я підвівся і машинально почав обсмикувати вбрання. Тоді зрозумів, що роблю. Ми ж не сорочками помінялись. Залунав мій сміх, гучніший, ніж бував у мене. Веріті хитнув мені головою.

— Облиш, хлопче. Від цього краще не буде. Та я й так майже з ним закінчив. — Моєю рукою ляснув мої груди. — Колись і я мав таке тіло, — сказав він, наче я не знав. — Я вже й забув, як це. Забув майже все. — Усмішка зникла з його очей. Дивився на те, як я дивлюсь на нього його власними очима. — Дбай про нього, Фітце. Маєш лише одне. Хай там як, воно твоє.

Хвиля млості. З країв мого поля зору насунула чорнота, зімкнулася, я зігнув коліна й опустився на землю, щоб не впасти.

— Вибач, — тихо мовив Веріті своїм голосом.

Я здійняв голову, побачив, що він дивиться на мене зверху. Німо втупився в нього. Відчував на шкірі запах Кеттрікен. Моє тіло було дуже втомленим. Я пережив мить глибокого обурення. Потім воно сягнуло вершини й опало, наче емоція була надмірним зусиллям. Очі Веріті зустрілися з моїми і прийняли все, що я відчував.

— Не буду ні просити прощення, ні дякувати. І те, й інше недоречне. — Він сам собі хитнув головою. — Та й насправді, чи можу я сказати, що шкодую? Я не шкодую. — Він глянув убік, мені над головою. — Мій дракон здійметься. Моя королева народить дитя. Я прожену червоні кораблі від наших берегів. — Він глибоко вдихнув. — Ні. Не шкодую через нашу угоду. — Повернувся до мене поглядом. — А ти шкодуєш, Фітце Чівелрі?

Я повільно підвівся.

— Не знаю. — Намагався вирішити. — Корені сягають надто глибоко, — промовив я нарешті. — Де я мав би почати відкочувати назад своє минуле? Як далеко мусив би відступити, скільки всього мусив би змінювати одне за одним, щоб змінити і це, або сказати тепер, що я не шкодую?

Дорога під нами порожня, — озвався Нічноокий у мене в голові.

Я знаю. Кеттл теж знає. Вона шукала чогось, що б зайняло Блазня. А тебе послала, аби він був у безпеці. Можеш повертатися.

О. З тобою все гаразд?