Мандри убивці - Робін Хобб

Я встав, підняв і її на ноги. Поцілував. Нічноокий нетерпляче заскавчав, а вона швидко обернулася в моїх обіймах. Нічноокий потягся і низько схилився перед нею. Коли Старлінг повернулася обличчям до мене, її очі були розширеними.

— А я ж тебе попереджав, — сказав їй.

Вона засміялася і схилилася, щоб зібрати наше вбрання.

Розділ 39. Дракон Веріті

Війська Шести герцогств нахлинули до Синього озера, переправилися кораблями на другий його бік і рушили далі, до Гірського королівства, у ті ж дні, коли червоні кораблі проти течії Синьої ріки підіймалися до Трейдфорда. Трейдфорд ніколи не був укріпленим містом. Хоча завдяки швидким гінцям звістка про наближення кораблів випередила їх, цю новину прийнято із загальною погордою. Хіба дванадцять варварських кораблів могли становити серйозну загрозу для такого великого міста, як Трейдфорд? Міську варту піднято по тривозі, деякі портові купці вдалися до перенесення своїх товарів зі складів поблизу води деінде, але загальне ставлення було таким, що коли кораблям і вдасться допливти річкою аж до Трейдфорда, то міські лучники легко перестріляють наїзників, перш ніж ті встигнуть заподіяти справжню шкоду. Побутувала думка, що кораблі припливають, аби запропонувати королю Шести герцогств якийсь мирний договір. Відбувалися численні дискусії з приводу того, яку частку Прибережних герцогств вони вимагатимуть і що їм буде віддано насправді, а також про можливості торгівлі з самими остров’янами, не кажучи вже про відновлення торгового потоку в низов’я Оленячої ріки.

Це тільки один приклад помилок, які можна зробити, вважаючи, наче знаєш, чого прагне ворог, і поводячись згідно з цим уявленням. Мешканці Трейдфорда приписували червоним кораблям те саме прагнення добробуту та достатку, яке відчували самі. Оцінювали червоні кораблі, опираючись на цей мотив. Це було серйозною помилкою.

Кеттрікен, як мені здавалося, не приймала думки, що Веріті мусить померти, аби оживити дракона, аж до моменту, коли він поцілував її на прощання. Поцілував так обережно, широко розвівши руки, схиливши голову, щоб жодна срібна смужка не торкнулася її обличчя. Попри все, це був ніжний поцілунок, жагучий і тривалий. Вона ще на мить припала до нього. Тоді він щось тихо сказав їй. Кеттрікен одразу ж торк­нулася руками низу живота.

— Як ти можеш бути таким певним? — спитала його, а сльози тим часом текли їй по щоках.

— Я знаю, — твердо сказав Веріті. — Тому перше моє зав­дання — доставити тебе до Джампі. Цього разу мусиш бути в безпеці.

— Моє місце в Оленячому замку, — запротестувала вона.

Я думав, що він заперечить. Але…

— Твоя правда. Так і є. Я понесу тебе туди. Прощавай, моя кохана.

Кеттрікен не відповіла. Стояла, дивлячись, як він відходить від неї, на її обличчі виразно малювалося нерозуміння.

Після всіх днів, які ми провели, прагнучи цього, кінець здавався квапливим і недоладним. Кеттл тяжкими кроками ходила довкола дракона. Попрощалася з нами так, наче всі її думки були зайняті чимось іншим. Тепер блукала поблизу нього. Тяжко дихала, ніби щойно бігала наввипередки. Раз у раз торкалася дракона, гладила пучками пальців, проводила долонями. Під її дотиком хвилями розходився колір, завмирав, повільно блякнув.

Веріті більше переймався своїми прощаннями. Старлінг застеріг:

— Дбай про мою пані. Добре й істинно співай свої пісні. Хай ніхто ніколи не засумнівається, що дитина, яку вона носить, — моя. Покладаю цю турботу на тебе, менестрелько.

— Зроблю, що в моїх силах, мій королю, — поважно відповіла Старлінг.

Менестрелька підійшла до Кеттрікен, стала поруч неї. Мала разом із королевою летіти на широкій драконячій спині. Постійно обтирала вологі долоні об поділ туніки й перевіряла, чи добре прикріплений заплічний мішок з арфою. Послала мені нервову усмішку. Ніхто з нас обох не потребував більшого прощання.

Моє рішення зостатися дуже всіх схвилювало.

— Регалові солдати що хвилина, то ближче, — знову нагадав мені Веріті.

— Тож вам слід поспішити, щоб я забрався з каменярні, перш ніж вони дістануться сюди, — відповів я.

Він насупився на ці слова.

— Якщо побачу на шляху якісь Регалові війська, подбаю, щоб вони далеко не зайшли, — запропонував мені.

— Не ризикуйте моєю королевою, — перестеріг я.

Нічноокий був моїм виправданням. Не мав охоти летіти на драконі. А я не міг його покинути. У мене не було сумнівів, що Веріті знав справжню причину. Я не думав повертатися до Баку. Вже змусив Старлінг пообіцяти мені, що в пісні не буде згадки про мене. Нелегко було витиснути з менестрельки цю обіцянку. Але я наполіг. Не хотів, аби Барріч чи Моллі довідалися, що я ще живий.

— У цьому, любий друже, ти був Жертовним, — тихо сказала Кеттрікен.

Не могла зробити мені більшого компліменту. Я знав, що з її вуст ніколи не злетить жодне слово про мене.

Труднощі виникли з Блазнем. Усі наполягали, щоб він летів із королевою та менестрелькою. Він навідріз відмовився. «Білий Пророк залишиться з Каталізатором», — це й усе, що сказав. Про себе я вважав, що Блазень більше хоче залишитися з Дівчиною-на-Драконі. Схибнувся на її пункті, і це мене жахало. Йому доведеться з нею розлучитися, доки Регалові війська дістануться каменярні. Я сказав йому це віч-на-віч, він погодився, кивнувши головою. Легко, але неуважно. Я не сумнівався, що Блазень має якісь власні плани. Та нам забракло часу на суперечку.

Настала мить, коли Веріті не мав уже приводу зволікати дов­ше. Ми обмінялися небагатьма словами, та я відчував, що багато й не треба. Все, що тепер відбувалося, здавалося мені не­уникним. Було так, як сказав Блазень. Озираючись назад, я міг розгледіти, де його пророцтва колись давно змели нас у це річище. Нікого не можна винуватити. Ніхто не був безневинним.

Веріті кивнув мені, тоді повернувся і пішов до дракона. Потім зненацька зупинився. Обернувся, розстебнув свій поношений мечовий пояс. Підійшов до мене, легко обгорнувши пояс довкола піхов.

— Візьми мого меча, — несподівано сказав він. — Я його не потребуватиму. А ти, здається, загубив той, який я дав тобі раніше.

Раптом зупинився на півкроці, наче знову про щось подумав. Поспіхом витяг меча з піхов. Востаннє провів срібною рукою по клинку, меч засяяв під його дотиком. Шорстким голосом зауважив:

— Було б нечемно щодо талантів Год віддавати його з тупим лезом. Дбай про нього краще, ніж я, Фітце. — Знову сховав меча в піхви. Коли я взяв клинок, зустрівся зі мною поглядом. — І про себе дбай краще, ніж я. Я любив тебе, знаєш, — промовив хрипко. — Попри все, що з тобою зробив, я любив тебе.

Спершу я не міг вигадати жодної відповіді. Тоді, коли Веріті підійшов уже до свого дракона і поклав руки йому на лоб, я відповів:

Я ніколи не сумнівався. Ніколи не сумнівайтесь, що й я любив вас.

Либонь, зроду не забуду останньої усмішки, кинутої ним через плече. Його очі востаннє помандрували до королеви. Твердо притиснув долоні до точеної драконячої голови. Відходячи, дивився на Кеттрікен. Я на мить відчув запах її шкіри, згадав смак її вуст на моїх губах, гладеньке тепло її оголених рамен під дотиком моїх рук. Тоді цей легенький спогад