Мандри убивці - Робін Хобб

зник, разом із Веріті та Кеттл. Для мого Віту і Скіллу вони щезли так повно, наче їх перековано. Одну неспокійну мить я бачив порожнє тіло Веріті. Тоді він влився в дракона. Кеттл стояла, спершись об плече статуї. Вона відійшла швидше, ніж Веріті, розлилася по лусці бірюзою та сріблом. Кам’яне створіння забарвилось, покрилося кольором. Ніхто не смів і дихнути, тільки Нічноокий тихо заскавчав. Під літнім сонцем панувала велика тиша. Я чув, як Кеттрікен один раз придушено схлипнула.

Тоді, мов повіяв раптовий вітер, велике лускате тіло втягло до легень повітря. Коли дракон розплющив очі, вони виявилися чорними та блискучими. Це були очі Провісника, і я знав, що крізь них дивиться Веріті. Здійняв велику голову на звивистій шиї. Потягся, мов кіт, схиляючи зміїні плечі та поводячи ними, випустив кігті. Відвів назад пазуристі лапи, кігті глибоко занурилися в чорний камінь. Зненацька розгорнув величезні крила, — наче вітрила піймали вітер. Трусонув ними, як яструб, коли той поправляє пір’я. Знову склав, щільно притуливши до тіла. Хвіст шмагонув батогом, здіймаючи в повітря кам’яну куряву і дрібну гальку. Велика голова обернулася, очі вимагали, щоб ми були так само задоволені його новим я, як і він сам.

Веріті-Дракон рушив уперед, аби відрекомендуватися своїй королеві. Схилив перед нею голову, порівняно з якою Кеттрікен видалася карлицею. Я бачив, як вона повністю відбилася у блискучому чорному оці. Тоді він зігнув плече, запрошуючи її піднятися.

На мить її обличчя опанувала туга. Тоді Кеттрікен вдихнула і стала королевою. Безстрашно рушила вперед. Поклала руку на блискучо-синє плече Веріті. Його луски були ковзкими, вона трохи послизнулася, вибираючись йому на спину, а тоді пересуваючись уперед, де могла сісти верхи на його шиї. Старлінг кинула мені погляд, зляканий і здивований водночас, тоді рушила слідом за королевою, повільніше, ніж вона. Я бачив, як менестрелька займає місце позаду Кеттрікен і ще раз перевіряє, чи заплічний мішок з арфою добре приторочений.

На прощання Кеттрікен здійняла руку. Щось крикнула, та вітер, здійнятий драконовими крилами, відібрав у мене її слова. Раз, удруге, втретє він змахнув ними, наче випробовуючи. Колючий кам’яний пил і галька летіли мені в обличчя, Нічноокий притисся мені до ноги. Дракон присів, підтяг під себе великі лапи. Широкі бірюзові крила знову забилися, і раптом він здійнявся. Це не був граціозний злет, дракон трохи перехилився, підносячись у повітря. Я бачив, як Старлінг відчайдушно тримається за Кеттрікен, але королева схилилася вперед, до його шиї, і крикнула щось підбадьорливе. За чотири удари крила перенесли дракона через половину обширу каменярні. Він здійнявся, облетів пагорби та дерева довкола неї. Я розгледів, як він опустив крила і повернув, аби оглянути дорогу Скіллу, що вела до каменярні. Тоді його крила рівномірно забилися, здіймаючи дракона дедалі вище. Його черево було блакитнувато-білим, як у ящірки. Я примружив очі, щоб придивитися до нього на тлі літнього неба. Тоді дракон, як срібно-синя стріла, помчав до Баку. Я довго дивився йому вслід, коли він давно вже зник з поля зору.

Нарешті я видихнув. Тремтів. Обтер очі рукавом, повернувся до Блазня. Його не було.

— Нічноокий! Де Блазень?

Ми обидва знаємо, куди він пішов. Немає потреби кричати.

Я знав, що він має рацію. А все-таки відчував якусь нагальну тривогу і не міг опертися їй. Збіг кам’яним схилом, залишивши спорожнілий поміст.

— Блазню? — кликав я, підбігаючи до намету.

Навіть зупинився, заглянув досередини, сподіваючись, що він пакує майно, яке ми заберемо з собою. Не знаю, чого я дозволив собі цю блазенську надію.

А от Нічноокий не чекав. Коли я дістався Дівчини-на-Драконі, він уже був там. Терпляче сидів, охайно обгорнувши хвіст довкола лап і дивлячись на Блазня. Я вповільнив ходу, побачивши його. Моє тривожне передчуття розвіялося. Він сидів на краю помосту, звісивши ноги, а головою спершись об драконячу лапу. Поміст був засипаний свіжими уламками — слідами його денної праці. Я підійшов до нього. Його очі вдивлялися в небо, на обличчі малювався журливий вираз. На контрасті з глибокою зеленню шкіри дракона Блазень був уже не білим, а блідо-блідо-золотим. Його шовковисте тонке волосся навіть впадало в золотаво-русий колір. Очі, звернуті в мій бік, здавалися ясно-топазовими. Дуже повільно хитнув до мене головою, проте не озвався, доки я не підступив до самого п’єдесталу.

— Я мав надію. Не міг відмовитися від надії. Та тепер я знаю, що слід вкласти у дракона, аби він злетів. — Сильніше хитнув головою. — Навіть якби я мав Скілл, даремно було б віддавати його. Навіть якби вона поглинула мене всього, цього б не вистачило.

Я не сказав, що й так це знаю. Навіть не сказав, що завжди про це здогадувався. Врешті-решт, я чогось навчився від Старлінг Пташиної Пісні. Дозволив йому трохи помовчати. Тоді оголосив:

— Ми з Нічнооким підемо по двох джеппів. Коли ж повернусь, нам краще відразу зібратися й піти. Я не бачив, щоб Веріті когось переслідував. Може, це означає, що Регалові війська досі далеко звідси. Та я не хочу ризикувати.

Блазень глибоко вдихнув.

— Це мудро. Настав час і Блазневі бути мудрим. Як повернешся, допоможу тобі спакуватися.

Тут до мене дійшло, що я й досі тримаю меч Веріті в піхвах. Зняв свого простого короткого меча, замінив його клинком, який Год зробила для Веріті. Здався мені дивно важким. Я простяг короткого меча Блазневі.

— Хочеш його?

Він здивовано глянув на мене.

— Навіщо? Я Блазень, а не вбивця. Я ніколи й не вчився ним володіти.

Я залишив його попрощатися з Дівчиною-на-Драконі. Ми ж із вовком рушили до лісу, де паслися джеппи. Біля виходу з каменярні Нічноокий підвів носа, принюхався.

Від Каррода не зосталося нічого, крім поганого запаху, — зауважив він, коли ми проходили повз останки.

— Либонь, мені слід було його поховати, — сказав я собі і йому заодно.

Який сенс ховати вже зігниле м’ясо? — здивувався він.

Я проминув чорну колону не без легкого тремтіння. Зна­йшов наших заблуканих джеппів на лужку, на схилі пагорба. Вони виявилися впертішими й неслухнянішими, ніж я сподівався. Нічноокий радо взявся заганяти їх, і це заняття сподобалося йому куди більше, ніж мені чи джеппам. Я вибрав джеппа-проводиря і ще одного, та, коли їх повів, інші вирішили піти за нами слідом. Мені слід було цього очікувати, натомість досі я волів сподіватися, що решта стада залишиться і здичавіє. Якось не тішила думка, що всю дорогу до Джампі доведеться долати з вервечкою джеппів позаду. Та коли я вів їх повз колону й до каменярні, то мені на думку спало дещо нове.

Я не мушу повертатися до Джампі.

Полювання тут не гірше, ніж в інших місцях, де ми бували.

З нами Блазень. Мусимо подбати й про нього, а не лише про себе.

Я не залишу його голодним!

А коли настане зима?

Коли настане зима, то… На нього напали!

Нічноокий не чекав мене. Сірим пругом промайнув повз мене, стелячись по землі, дряпаючи кігтями по чорному каменю каменярні. Я відпустив джеппів і побіг за ним слідом. Ніс вовка сповістив, що в повітрі чути людський запах. За мить, не вповільнюючи руху, він розпізнав Барла.

Блазень не залишив Дівчини-на-Драконі. Там і знайшов його Барл. Мусив наблизитися тихо,