Мандри убивці - Робін Хобб
Не хочу розуміти. Не хочу знати.
Та я знав, дарма чи хотів цього, чи ні. Повільно йшов, вовк за мною. Ми проминули пригасле вогнище між двома наметами. Ніхто не стояв на варті. З намету Кеттрікен долинали тихі звуки. У напівтемряві вона побачила обличчя Веріті. Його темні очі задивились у її зіниці. Вірила, що муж нарешті прийшов до неї.
Так воно й було.
Я не хотів чути, не хотів знати. Відійшов обережним старечим кроком. Довкола нас маячили великі кам’яні блоки. Попереду щось тихо клацало і брязкало. Я перетнув різкі кам’яні тіні, знову вийшов на місячне світло.
Колись ти ділив зі мною моє тіло. Це схоже?
— Ні. — Я промовив це слово вголос, а тоді почув тихе шкрябання. — Що це?
Піду глянути. — Вовк розтанув між тінями. — Це просто Непахучий. Він від тебе ховається. Він тебе не пізнає.
Я знав, де його знайти. Не поспішав. Це тіло насилу могло рухатися, не кажучи вже про швидкий рух. Коли я дістався Дівчини-на-Драконі, мені було страшенно тяжко вибратися на її поміст. Нарешті піднявшись, я побачив розкидані всюди свіжі уламки. Обережно опустився на холодний камінь, сів біля ніг дракона. Глянув на його працю. Він майже вивільнив її.
— Блазню? — неголосно покликав я крізь ніч.
Він повільно вийшов із тіней, став переді мною, опустивши очі.
— Мій королю, — сказав тихо. — Я намагався. Та не можу втриматися. Не можу просто покинути її тут…
Я мовчки кивнув. Біля підніжжя помосту заскавчав Нічноокий. Блазень зиркнув на нього, тоді знову на мене. Його обличчям промайнув здивований вираз.
— Мілорде? — спитав він.
Я потягся до нитки Скілл-зв’язку між нами, знайшов її. Блазневе обличчя стало дуже нерухомим, він намагався збагнути. Підійшов, сів поруч зі мною. Дивився на мене, наче міг зазирнути під шкіру Веріті.
— Мені це не подобається, — мовив нарешті.
— Мені теж, — погодився я.
— Чого ж ти….
— Краще не знати, — коротко відповів я.
Якийсь час ми сиділи мовчки. Тоді Блазень сягнув назад, змахнув жменю свіжих кам’яних уламків із драконячої лапи. Не уникав мого погляду, а втім, долото з-під сорочки витяг крадькома. Замість молотка мав камінь.
— Це долото Веріті.
— Знаю. Йому воно вже не потрібне, а мій ніж зламався. — Він обережно притис край долота до каменю. — Та й ним краще працювати.
Я дивився, як він відбиває черговий уламок. Припасував свої думки до його свідомості.
— Вона тягне з тебе силу, — тихо зауважив я.
— Знаю. — Уламок відбито. — Мені було цікаво. А мій дотик завдав їй болю. — Він знову приклав долото. — Відчуваю, що завинив перед нею.
— Блазню. Вона може забрати все, що ти їй запропонуєш, а цього однаково не вистачить.
— Звідки ти знаєш?
Я стенув плечима.
— Це тіло знає.
Тоді я глянув, як він приклав свої Скілл-пальці до місця, по якому бив долотом. Я здригнувся, але не відчув від неї болю. Вона щось у нього забрала. Але ж у нього не було Скіллу, щоб формувати її руками. Те, що він їй давав, могло її тільки терзати.
— Вона схожа мені на мою старшу сестру, — сказав Блазень у ніч. — Мала золоте волосся.
Я сидів у приголомшливій тиші. Не дивлячись на мене, він додав:
— Я хотів би знову її побачити. Колись вона страшенно мене розпещувала. Я хотів би знову побачити всю мою сім’ю. — Його голос був тоскним, пальці бездіяльно бігали по оббитому камені.
— Блазню? Дозволиш мені спробувати?
Він кинув мені майже ревнивий погляд.
— Вона може тебе не прийняти, — перестеріг мене.
Я усміхнувся йому. Усмішкою Веріті крізь його ж бороду.
— Між нами є зв’язок. Тонкий, як нитка. Ні ельфійська кора, ні твоя втома його не зміцнюють. Але він є. Поклади руку мені на плече.
Я не знав, чого так зробив. Може, тому, що він ніколи досі не казав мені про сестру чи дім, за яким тужив. Я не хотів зупинятися та замислюватися. Не думати було куди легше, а не відчувати — й поготів. Блазень простяг до мене руку без Скіллу: щоправда, поклав її не на моє плече, а збоку на шию. Вчинив так інстинктивно і мав рацію. Шкірою до шкіри я пізнав його краще. Я підняв собі перед очі срібні руки Веріті, зачудовано глянув на них. Срібні для ока, попечені до живого для почуттів. Тоді, доки не встиг передумати, схилився і обіруч ухопив драконову безформну передню лапу.
Одразу ж відчув дракона. Він майже звивався в камені. Я пізнав край кожної луски, вершечок кожного грізного кігтя. І пізнав жінку, що його висікла. Жінок. Групу Скіллу, дуже давню. Групу Салт Солоної. Та Салт була надто пихатою. Надала скульптурному обличчю власних рис і намагалася зостатися у власній подобі, вирізавши себе на драконі, якого створила, надавши йому форму, її група. Члени групи були надто вірними Салт, щоб заперечувати. І вона майже досягла успіху. Дракона закінчено і майже наповнено. Поглинувши групу, він ожив і почав злітати. Та Салт намагалася зостатися тільки всередині скульптурної дівчини. Не віддала себе драконові, сахалася його. І дракон упав, не зумівши здійнятися, провалився в камінь, загрузнувши там назавжди. Група зосталася ув’язненою в драконі, а Салт у дівчині.
Я блискавично збагнув усе це. Відчув також драконів голод. Він шарпав мене, благав поживи. Багато взяв у Блазня. Я відчув, що той віддав драконові, ясне й темне. Глузування садівників і покойових слуг, якого він зазнав у юності в Оленячому замку. Розквітла гілочка яблуні за вікном навесні. Ось і мій образ, мій каптан розвівається, я поспіхом іду через подвір’я слідом за Баррічем, намагаючись допасувати свої коротші ноги до його довгих кроків. Срібна риба, що вистрибує на світанку з тихого ставу.
Дракон настирливо сіпав мене. Зненацька я збагнув, що насправді притягло мене сюди.
Візьми мої спогади про матір і всі почуття, пов’язані з ними. Я зовсім не хочу їх знати. Візьми щем у горлі, коли я думаю про Моллі, візьми всі гострокраї яскравобарвні дні з нею, які я пам’ятаю. Візьми їхній блиск, не залишай мені нічого, крім тіней того, що я колись бачив і відчував. Дай мені змогу згадувати їх, не ріжучись об їхню вигостреність. Візьми мої дні та ночі в Регалових підземеллях. Досить знати, що зі мною зроблено. Візьми це собі, а мені дозволь перестати відчувати своє обличчя на кам’яній підлозі, звук, з яким мені ламано ніс, смак і запах власної крові. Візьми мій біль через те, що я ніколи не знав свого батька, візьми те, як я годинами розглядав його портрет, коли Велика зала була порожньою і я міг там зостатися сам. Візьми мої…
Фітце. Зупинись. Ти даєш їй надто багато, від тебе нічого не залишиться. — Це голос Блазня у мені, нажаханий тим, до чого сам мене підбурив.
…спогади про вершину вежі, про голий Сад королеви під ударами вітру, про Галена, що стояв наді мною. Візьми образ Моллі, коли вона радо йде в обійми Барріча. Візьми це все, погаси і запечатай так, щоб воно ніколи більше не могло обпекти мене. Візьми…
Мій брате. Годі.
Раптом між
