Мандри убивці - Робін Хобб

— Звичайно, ні, — відповів я їм обом. — Звичайно, ні. — Я відійшов від дракона.

Почув, як позаду мене Кеттл нетерпляче питає:

— Ми готові оживити його?

До моїх вух долинув тихий голос Веріті.

— Ні. Ще ні. Я ще ненадовго збережу ці спогади для себе. Ще трохи побуду людиною.

Коли я проходив табором, зі свого намету вийшла Кеттрікен. Була вдягнена в ту саму поношену дорожню туніку та обтислі штани, що й учора. Волосся зчесане назад, заплетене в коротку товсту косу. Мала зморшки на лобі та в куточках уст. Але її обличчя сяяло теплим блиском найшляхетніших перлин. У ній світилася воскресла віра. Вона глибоко вдихнула ранкове повітря, променисто всміхнулася мені.

Я поквапом проминув її.

Вода у струмку була дуже холодною. Вздовж одного берега ріс шорсткий польовий хвощ. Я нарвав жменю, вишурувався. Мокре вбрання розвісив на кущах по той бік струмка. Спекотний день обіцяв, що воно скоро висохне. Нічноокий сидів на березі й дивився на мене зі складкою між очима.

Я не розумію. Ти не пахнеш погано.

Нічноокий. Йди полювати. Прошу.

Хочеш побути сам?

Наскільки це можливо.

Він підвівся, потягся, при цьому низько переді мною схилився.

Одного дня ми залишимося тільки удвох. Будемо полювати, їсти та спати. І ти зцілишся.

Хай би ми обидва до цього дожили, — щиросердо погодився я.

Вовк прослизнув між деревами і зник. Я спробував стерти відбитки Блазневих пальців на своєму зап’ясті. Вони не стерлися, але я багато довідався про життєвий цикл польового хвоща. Облишив це заняття. Вирішив, що можу злущити всю шкіру, а так і не почуюся вільним від того, що трапилось. Вийшов зі струмка, по дорозі обтрушуючи воду. Моє вбрання достатньо просохло, щоб його можна було вдягти. Сів на березі, взувся. Ледь не подумав про Моллі та Барріча, але швидко прогнав цей образ. Натомість замислився, як швидко Регалові солдати дістануться сюди і чи встигне Веріті закінчити свого дракона. Може, його вже й завершено. Я хотів би його побачити.

Та ще більше хотів зостатися сам.

Ліг на траві горілиць, дивився на блакитне небо наді мною. Намагався щось відчути. Страх, збудження, гнів. Ненависть. Любов. Натомість я почувався лише розгубленим. І втомленим. Змученим тілом і душею. Заплющив очі від блиску небес…

До жебоніння струмка додалися звуки арфи. Змішувалися з ним, тоді танцювали нарізно. Від цього я розплющив очі, зиркнув на Старлінг. Сиділа біля мене на березі струмка і грала. Розпущене волосся хвилями стікало по спині, сохнучи на сонці. У роті тримала зелену стеблинку трави, босі ноги втулила у м’яку мураву. Глянула мені в очі, та нічого не сказала. Я дивився, як її руки бігають по струнах. Ліва рука працювала напруженіше, компенсуючи цим скутість двох ушкоджених пальців. Я мав би щось відчути через це. Не знав, що саме.

— Що доброго в почуттях? — Я не знав, що маю запитання, доки не промовив його вголос.

Її пальці завмерли над струнами. Дивилася на мене, насупивши брови.

— Думаю, на це запитання немає відповіді.

— Останнім часом я не знаходжу відповідей на багато запитань. Чого ти не повернешся до каменярні, не подивишся, як довершують дракона? Це напевне придатний матеріал для пісні.

— Бо я тут із тобою, — просто відповіла вона. Тоді усміхнулася. — І тому, що всі інші, здається, зайняті. Кеттл спить. Кеттрікен і Веріті… коли я виходила, вона розчісувала йому волосся. Я, либонь, ніколи досі не бачила, щоб король Веріті усміхався. Коли це робить, дуже скидається на тебе, надто ж очі. Ну, дарма. Не думаю, що комусь мене бракуватиме.

— А Блазень?

Старлінг хитнула головою.

— Оббиває камінь із Дівчини-на-Драконі. Йому не слід це робити, знаю, та не думаю, що він може зупинитися. Так само не знаю, як змусити його припинити це.

— Не думаю, що він зможе їй допомогти. Але навряд чи й зможе облишити ці спроби. Хоч який він швидкий на язик, характер у нього ніжний.

— Я це знаю. Тепер. Багато в чому я тепер дуже добре його знаю. А в дечому він завжди буде для мене незбагненним.

Я мовчки кивнув на це. Якийсь час тривала тиша. Потім вона витончено перейшла в інший її різновид.

— Насправді, — ніяково зронила менестрелька, — це Блазень підказав мені знайти тебе.

Я застогнав. Намагався здогадатися, що ще він їй сказав.

— Я чула про Моллі. Мені шкода… — почала було вона.

— Але не дивно, — закінчив я за неї.

Здійняв руку, затулив долонею очі від сонячного світла.

— Ні. — Вона говорила тихо. — Не дивно. — Пошукала, що б іще сказати. — Принаймні ти знаєш, що вона в безпеці і про неї дбають, — потішила мене.

Я знав. Сором зізнатися, але це не вельми мене тішило. Перенесення цього почуття до дракона допомогло так, як допомагає відтинання зараженої кінцівки. Позбутися її — не те саме, що зцілитися. Порожнеча всередині мене свербіла. Може, я хотів болю? Я спостерігав за Старлінг із-під тіні руки.

— Фітце, — неголосно промовила вона. — Якось я просила тебе, для себе. З ніжністю і приязню. Щоб прогнати спогади. — Відвела від мене погляд, задивилася на сонячне світло, що відбивалося у струмку. — Зараз я пропоную це, — мовила смиренно.

— Але ж я тебе не кохаю, — чесно відповів я. І відразу збагнув: це найгірше, що я міг тоді сказати.

Старлінг зітхнула, відклала арфу.

— Я це знаю. Ти це знаєш. Але не було потреби казати це зараз.

— Знаю. Зараз. Я просто не хочу жодних обманів, вимовлених чи невимовлених.

Вона похилилася наді мною і затулила мої вуста своїми. За кілька хвилин припідняла обличчя.

— Я менестрелька. Про обман знаю більше, ніж ти будь-коли довідаєшся. А менестрелі знають, що часом людина найбільше потребує обманів. Аби зробити з них нову правду.

— Старлінг, — почав я.

— Ти ж знаєш, що однаково скажеш щось недоречне, — перебила мене. — То чого б тобі якийсь час не помовчати? Не ускладнюй цього. Ненадовго перестань думати.

Насправді ж це було досить довго.

Коли я прокинувся, вона, тепла, досі лежала поруч зі мною. Над нами стояв Нічноокий, дивився на мене і сапав від денної спеки. Коли я розплющив очі, він відвів вуха назад і повільно метельнув хвостом. Крапля теплої слини впала на моє плече.

— Йди собі.

Інші тебе кличуть. І шукають. — Схилив голову і запропонував: — Можу показати Кеттрікен, де тебе знайти.

Я встав і розчавив трьох комарів у себе на грудях. Від них зосталися криваві плями. Я потягся по сорочку.

Трапилося щось лихе?

Ні. Вони готові розбудити дракона. Веріті хоче з тобою попрощатися.

Я легенько трусонув Старлінг.

— Прокидайся. Або пропустиш, як Веріті будить дракона, і шкодуватимеш через це.

Вона ліниво ворухнулася.

— Для цього я встану. Не можу надумати нічого іншого, що зрушило б мене з місця. До того ж це може бути мій останній шанс створити пісню. Справжній фатум: я завжди деінде, коли ти робиш щось цікаве.

Я мимоволі посміхнувся.

— То що ж? Так і не складеш жодної пісні про бастарда Чівелрі? — дражнився я з нею.