Мандри убивці - Робін Хобб

Я був поганим вартовим. Прокинувся, коли він прошепотів моє ім’я. Я відразу сів і потягся до бурдюка, який приніс із собою.

— Мій королю, — тихо мовив я.

Та Веріті не лежав, простягшись на камені, слабкий і безпорадний. Стояв наді мною. Знаком звелів мені підвестися і йти за ним. Я зробив це, рухаючись так само тихо, як він. Біля підніжжя драконового помосту обернувся до мене. Не кажучи й слова, я подав йому бурдюк. Веріті випив половину його вмісту, трохи перепочив і допив решту. Спорожнивши бурдюк, віддав його мені. Відкашлявся.

— Є шлях, Фітце Чівелрі. — Його темні очі, такі схожі на мої, прямо глянули мені в обличчя. — Цей шлях — ти. Такий повний життя і жадоби. Такий розтерзаний пристрастями.

— Знаю, — сказав я.

Слова вийшли відважними. Та я був наляканий, як ніколи досі. Регал нагнав мені дикого страху у своїх підземеллях. Але то був біль. А це була смерть. Зненацька я зрозумів різницю. Мої зрадницькі руки викручували облямівку спереду туніки.

— Тобі це не сподобається, — перестеріг він мене. — Мені не подобається. Та я не бачу іншого виходу.

— Я готовий, — збрехав я. — Тільки… я хотів би ще раз побачити Моллі. Знати, що вони з Неттл у безпеці. І Барріч.

Веріті глянув на мене.

— Я пам’ятаю запропоновану тобою угоду. Що я не візьму Неттл заради престолу. — Відвів від мене погляд. — Те, про що я тебе попрошу, ще гірше. Попрошу твоє життя. Життя й енергію твого тіла. Бачиш, я витратив усі свої пристрасті. Мені не зосталося нічого. Якби я міг розпалити в собі почуття всього на одну ніч… якби я міг згадати, як прагнути жінку, тримати в обіймах кохану жінку… — Його голос послабшав, відплив від мене. — Мені соромно просити це в тебе. Соромно більше, ніж тоді, коли я черпав у тебе силу, а ти був лише хлопчаком і ні про що не здогадувався. — Веріті знову зазирнув мені в очі, і я зрозумів, як він шукає належні слова, змагається з недосконалими словами. — Та бачиш, навіть це. Сором, який я відчуваю, біль, якого завдаю тобі… навіть це ти мені даєш. Навіть це я можу вкласти у дракона. — Відвів од мене погляд. — Дракон мусить злетіти, Фітце. Мусить.

— Веріті. Мій королю. — Він глянув кудись далеко. — Мій друже. — Його очі знову зустрілися з моїми. — Все гаразд. Але… я хотів би побачити Моллі. Бодай ненадовго.

— Це небезпечно. Гадаю, те, що я зробив із Карродом, по-справжньому їх нажахало. Відтоді не випробовували проти нас своєї сили, а тільки хитрість. Однак…

— Прошу, — тихо й коротко вимовив я.

Веріті зітхнув.

— Добре, хлопче. Та моє серце віщує лихо.

Не торкнувся мене. Навіть не перевів подиху. Змалів, але навіть у цьому була сила його Скіллу. Я відчув, як Веріті відступає, даючи мені ілюзію, наче я сам.

Це була кімната заїзду. Чиста й добре обставлена. На столі буханець хліба та миска яблук, біля них світильник із запаленими свічками. Голий до пояса Барріч лежав на ліжку, на боці. Довкола ножової рани зібралося багато крові, вона промочила йому верх штанів. Його груди рухалися в повільному глибокому ритмі сну. Згорнувся довкола Неттл. Вона міцно спала, притулившись до нього, а його права рука охопила її, захищаючи. Доки я дивився, Моллі схилилася над ними, спритно вихопила малятко з-під Баррічевої руки. Перенесла Неттл до кошика, поставленого в кутку, загорнула в покривала. Дівчинка й не ворухнулася. Маленький рожевий ротик легенько посмоктував, ще не забувши тепле молочко. Під блискучим чорним волоссям відкривався гладенький лобик. Здавалося, все перебуте не завдало їй жодної шкоди.

Моллі вправно рухалася кімнатою. Налила води до миски, взяла складену шматину. Підійшла до ліжка, присіла навпочіпки коло Барріча. Поставила миску з водою на підлогу, занурила туди шматину. Добре викрутила її. Коли торкнулася нею його спини, він зненацька прокинувся і тяжко вдихнув. Швидкий, як змія в атаці, вхопив її за зап’ястя.

— Баррічу! Пусти, це слід очистити, — розсердилася на нього Моллі.

— О. Це ти. — В його голосі лунало полегшення. Відпустив її.

— Звичайно, я. А кого ще ти сподівався? — Вона делікатно обмила ножову рану, тоді знову намочила шматину. І сама ця шматина, і вода в мисці почервоніли від крові.

Барріч обережно помацав поруч себе.

— Що ти зробила з моєю маленькою? — спитав.

— З твоєю маленькою все добре. Спить у кошику. Там. — Знову протерла його спину, кивнула головою. — Кровотеча припинилася. Рана, здається, чиста. Думаю, твоя шкіряна туніка затримала більшість її ударів. Якщо ти сядеш, перев’яжу.

Барріч неквапом встав. Злегка зітхнув, але, сівши, усміхнувся їй. Відкинув із обличчя пасмо волосся.

— Віт-бджоли, — сказав захоплено. Хитнув до неї головою. Я не сумнівався, що він уже не вперше це говорить.

— Це єдине, що я зуміла вигадати, — зауважила Моллі. Не змогла стриматися, відповіла йому усмішкою. — І спрацювало, чи не так?

— Напрочуд, — погодився він. — Але звідки ти знала, що полетять до рудобородого? Ось що їх переконало. Та, побий мене грім, це й мене майже переконало!

Вона сама собі кивнула головою.

— Удача. І світло. Він тримав світильник, стояв перед каміном. У хатці було темно. А бджіл тягне до світла. Майже як нічних метеликів.

— Цікаво, чи вони й досі сидять там, у хаті. — Барріч широко усміхнувся, дивлячись, як Моллі встає, щоб забрати закривавлену шматину та воду.

— Я втратила своїх бджіл, — сумно нагадала йому.

— Ми викуримо ще, — втішав він її.

Вона сумно хитнула головою.

— Вулик, що працював ціле літо, дає найбільше меду. — Взяла зі столика в кутку сувій чистого лляного полотна, слоїк мазі. Задумливо понюхала мазь.

— Пахне не так, як твоя, — зауважила.

— Гадаю, що подіє так само, — відповів він. Повільно оглянув кімнату, насупив брови. — Моллі. Як нам за все це заплатити?

— Я вже про це подбала. — Повернулася до нього спиною.

— Як? — недовірливо спитав він.

Коли Моллі знову на нього глянула, її губи стислися в тонку лінію. Я знав, що коли в неї таке обличчя, то краще з нею не сперечатися.

— Фітцова шпилька. Я показала її господареві заїзду, щоб дістати цю кімнату. А коли ви обоє спали пополудні, пішла до срібляра й продала її. — Барріч розтулив було рота, але вона не дала йому заговорити. — Я знаю, як торгуватися, і дістала за неї повну ціну.

— Її ціна більша за монети. Цю шпильку мала дістати Неттл, — сказав він. Його губи стислися в таку ж лінію, як у неї.

— Неттл потребувала теплого ліжка й каші куди більше, ніж срібної шпильки з рубіном. Навіть Фітцу вистачило б глузду це зрозуміти.

На подив, так і було. Та Барріч лише промовив:

— Мені доведеться працювати багато днів, щоб викупити її для Неттл.

Моллі взяла полотно для перев’язки. Уникала Баррічевого погляду.

— Ти впертий чоловік. Не сумніваюся, що зробиш, як захочеш, — кинула.

Барріч мовчав. Я майже не сумнівався, що зараз він намагається вирішити, чи означає це його перемогу в супере­чці. Моллі повернулася до ліжка. Сіла на нього, взялася розтирати мазь Баррічу на спині. Він стис щелепи, але й не писнув. Тоді вона присіла