Мандри убивці - Робін Хобб

— Але ж його завершено, мілорде, — тихо озвалася Кеттрікен. — Ти ж казав, що мусиш це зробити? Завершити дракона?

Веріті повільно хитнув головою.

— Завершено висікання. Та не завершено дракона. — Він озирнувся довкола, оглянув нас, а ми вдивлялися в нього. Я бачив, як він намагається дібрати належні слова. — Я вклав у нього все, чим я є. Все, крім того, що змушує моє серце битися, а подих розходитися тілом. Як і Кеттл. Це ми теж віддамо. Та цього однаково не досить.

Він поволі підійшов уперед, сперся об свого дракона. Затулив обличчя схудлими руками. Всюди довкола нього, дов­кола його тіла, що торкалося каменю, на шкірі дракона йшла хвилями аура барв. Бірюзові луски, обрамлені сріблом, мерехтіли на сонячному світлі. Я відчував, як його Скілл переливається в дракона. Сочився з Веріті в камінь, як чорнило просочується в аркуш.

— Королю Веріті, — негучно застеріг я.

Він застогнав, вивільнився від свого творіння.

— Не бійся, Фітце. Не дозволю йому взяти надто багато. Не віддам свого життя марно. — Здійняв голову, оглянув нас усіх. — Дивно, — промовив тихо. — Міркую, чи так почуваються перековані? Мати змогу згадати те, що почував колись, але не мати змоги відчувати це. Мої любові, мої страхи, мої печалі. Усе пішло в дракона. Я не пошкодував нічого. Але цього не досить. Не досить.

— Мілорде Веріті, — старечий голос Кеттл був надламаним. З нього зникла вся надія. — Вам доведеться взяти Фітца Чівелрі. Іншого виходу нема. — Глянула на мене. Її очі, колись такі блискучі, здавалися тепер сухими чорними камінцями. — Ти сам це запропонував, — нагадала вона мені. — Усе твоє життя.

Я кивнув.

— Якщо ви не заберете моєї дитини, — тихо додав я. Глибоко вдихнув, набрав повні легені повітря. Життя. Теперішнє. Це все життя, яке я мав, увесь час, який міг віддати. — Мій королю! Не укладатиму жодної угоди. Якщо вам потрібне моє життя, аби дракон злетів, ось воно. Беріть.

Веріті ледь похитнувся. Дивився на мене.

— Ти майже змушуєш мене відчувати знову. Але… — Він здійняв срібного пальця, осудливо вказав ним. Не на мене, на Кеттл. Заговорив, а наказ його був твердим, як камінь його дракона. — Ні. Я вже тобі казав. Ні. Ти більше не розмовлятимеш із ним про це. Я тобі забороняю. — Поволі опустився навколішки, тоді сів біля дракона. — Кляте насіння каррісу, — додав тихо. — Завжди залишає тебе, коли найбільше потребуєш його сил. Клята штука.

— Тепер вам слід відпочити, — по-дурному промовив я.

Насправді він і не міг зробити нічого іншого. Таким насіння каррісу залишає того, хто його вживав. Порожнім і вичерпаним. Я аж надто добре це знав.

— Відпочити, — гірко сказав Веріті, на цьому слові його голос зламався. — Так. Відпочити. Встигну добре відпочити, доки солдати мого брата знайдуть мене і переріжуть горлянку. Встигну відпочити, доки сюди дістанеться його група та спробує привласнити мого дракона. Так і знай, Фітце. Саме цього вони й прагнуть. Це, звичайно, не спрацює. Принаймні я так не думаю… — Його думки вже блукали. — Хоча це можливо, — він ледь зітхнув. — Якийсь час вони були пов’язані зі мною Скіллом. Може, цього вистачить, коли мене вб’ють, а його заберуть. — Посміхнувся примарною посмішкою. — Регал-дракон. Думаєте, залишить від Оленячого замку камінь на камені?

Позаду нього зігнулася Кеттл, спершись обличчям об коліна. Я здогадувався, що вона плаче, але, коли повільно впала на бік, її обличчя було розслабленим і нерухомим, очі заплющеними. Мертва або спить глибоким сном, вичерпана насінням каррісу. Після того, що сказав мені Веріті, це вже не мало особливого значення. Мій король простягся на голому п’єдесталі, всипаному дрібним камінням. Заснув біля свого дракона.

Підійшла Кеттрікен, сіла поруч із ним. Схилила голову на коліна й заплакала. Не тихо. Ридання, що стрясали її, могли б розбудити й кам’яного дракона. Та не розбудили. Я подивився на неї. Не підійшов, не торкнувся. Знав, що це було б даремно. Натомість глянув на Блазня.

— Слід принести покривала і влаштувати їх зручніше, — сказав я безпорадно.

— О, так. Звичайно. Чи може бути краще завдання для Білого Пророка та його Каталізатора?

Він узяв мене за руку. Його дотик відновив Скілл-зв’язок між нами. Гіркота. Гіркота пропливала крізь нього разом із кров’ю. Шість герцогств упадуть. Світ загине.

Ми пішли по покривала.

Розділ 38. Угода Веріті

Коли порівняти всі записи, з’ясується, що насправді червоних кораблів, які зважилися дістатися вглиб суходолу аж до Турлейка, було не більше ніж двадцять, і лише дванадцять із них пропливли повз Турлейк, загрожуючи селищам поблизу Трейдфорда. З волі менестрелів ми віримо, що це були десятки кораблів, які несли на своїх палубах буквально сотні піратів-наїзників. У піснях береги Оленячої та Синьої рік того літа почервоніли від крові й полум’я. Не слід їх за це звинувачувати. Негоже-бо ніколи забувати про злигодні й жахіття тих днів. І якщо пісні мусять прикрасити правду, аби ми могли запам’ятати її у всій глибині, то дозвольмо їм це, і нехай ніхто не каже, що вони обманюють. Адже зчаста правда буває значно більшою за факти.

Увечері Старлінг повернулася разом із Блазнем. Ніхто не спитав її, чому вона більше не вартує. Ніхто навіть не припустив, що нам, можливо, слід утекти з каменярні, перш ніж Регалові війська перекриють із неї вихід. Ми залишимось, ми стоятимемо, ми битимемось. Щоб захистити кам’яного дракона.

І ми помремо. Це було очевидним. Цілковито певним знан­ням, хоч ніхто з нас не сказав цього вголос.

Коли Кеттрікен, повністю вичерпана, провалилася в сон, я відніс її до намету, який вона ділила з Веріті. Поклав на покривала, дбайливо закутав. Схилився, поцілував у порисоване зморшками чоло, немов цілував сонну дитину. Це було таким собі прощанням. Я вирішив, що краще зробити це зараз. Теперішнє — це все, що я мав напевне.

Сутеніло, а Старлінг і Блазень сиділи біля вогнища. Вона грала на арфі, тихо, без слів, і дивилася в полум’я. На землі поруч із нею лежав оголений ніж. Якийсь час я постояв, дивлячись, як відблиски вогню торкаються її обличчя. Старлінг Пташина Пісня, остання менестрелька останніх істинних короля та королеви Провісників. Вона так і не складе пісні, яку хтось пам’ятатиме.

Блазень сидів нерухомо і слухав. Між ними виникла своє­рідна дружба. «Якщо це остання ніч, коли вона може грати, — подумав я, — то він не може дати їй кращого дарунка. Кращого, ніж пильно слухати й дозволити, щоб її музика заколисала його своєю майстерністю».

Я залишив їх там і, взявши повний бурдюк води, піднявся схилом до дракона. Нічноокий ішов слідом за мною. Ще раніше я розпалив на помості багаття. Тепер доклав до нього хмизу, який зостався з назбираного Кеттрікен, сів поруч із ним. Веріті та Кеттл спали й досі. Якось Чейд уживав насіння каррісу два дні поспіль. Потім знепритомнів, і йому знадобився ледь не повний тиждень, щоб відновити сили. Хотів тільки спати й пити воду. Я сумнівався, чи хтось із них невдовзі прокинеться. Що ж, хай собі сплять. Однаково я не мав що їм сказати. Тож просто сів біля Веріті та