Мандри убивці - Робін Хобб

— Підніми руки, щоб я могла перев’язати, — звеліла йому.

Він глибоко вдихнув, підняв руки вгору, відвівши їх від тіла. Моллі вміло розгорнула сувій, обмотала полотно дов­кола Баррічевого тулуба. Зав’язала тканину йому на животі.

— Краще? — спитала.

— Значно. — Він почав було потягатися, тоді стримався.

— Ось їжа, — запропонувала вона, підходячи до столу.

— Це зачекає. — Я бачив, як його погляд потемнів. Її теж. Знову повернулася до нього, підібгавши губи. — Моллі. — Він зітхнув. Спробував ще раз. — Неттл — правнучка короля Шрюда. Провісниця. Регал вбачатиме в ній загрозу для себе. Може знову спробувати вбити її. Вас обох. Насправді я певен, що так і зробить. — Почухав підборіддя. Вона мовчала, тож Барріч запропонував: — Можливо, єдиний спосіб вас захистити — це віддати вас під захист істинного короля. Знаю чоловіка… може, Фітц казав тобі про нього. Чейд?

Вона мовчки хитнула головою. Її очі ставали дедалі чорнішими.

— Він міг би забрати Неттл у безпечне місце. І заодно подбати, щоб у тебе було все потрібне. — Ці слова вийшли з нього поволі, неохоче.

Відповідь Моллі була швидкою.

— Ні. Вона не Провісниця. Вона моя. І я її не продам, ні за гроші, ні за безпеку. — Глянула на нього й сказала, мов виплюнула: — Як ти міг подумати, що я це зроблю!

Барріч усміхнувся, побачивши її гнів. Я розгледів полегшення на його обличчі.

— Я не думав, що ти це зробиш. Але відчував обов’язок це запропонувати. — Дальші його слова були ще невпевненішими. — Я вигадав інший спосіб. Не знаю, що ти на це скажеш. Нам однаково доведеться виїхати звідси, знайти місце, де нас не знатимуть. — Зненацька опустив очі долу. — Якби ми побралися до того, як дістанемось туди, ніхто б не сумнівався, що вона моя…

Моллі стояла нерухомо, наче закам’янівши. Мовчання затяглося. Барріч підвів погляд, благально подивився на неї.

— Не зрозумій це неправильно. Я не очікую від тебе нічого… такого. Але… хай там як, ти навіть не мусиш за мене виходити. У Кевдорі є Камені-Свідки. Ми могли б піти туди з менестрелем. Я міг би постати перед ними й поклястися, що вона моя. Тоді ніхто у цьому не сумніватиметься.

— Ти збрехав би перед Каменями-Свідками? — недовірливо спитала Моллі. — Ти б це зробив? Задля безпеки Неттл?

Він поволі кивнув. Не зводив очей з її обличчя. Вона хитнула головою.

— Ні, Баррічу, я цього не дозволю. Таке призводить до найбільшого лиха. Всі знають розповіді про тих, що осквернили Камені-Свідки фальшивою клятвою.

— Я готовий піти на цей ризик, — заявив рішуче.

Я ніколи не бачив, щоб цей чоловік брехав, доки Неттл не ввійшла в його життя. А щойно запропонував скласти фальшиву клятву. Я міркував, чи знає Моллі, що він їй пропонує. Вона знала.

— Ні. Ти не брехатимеш, — впевнено промовила вона.

— Моллі. Прошу.

— Тихо будь! — Вона твердо поклала край цій суперечці. Схилила голову вбік, глянула на нього, щось обдумуючи. — Баррічу? — спитала з боязкою ноткою в голосі. — Я чула, як казали… Лейсі казала, що ти кохав колись Пейшенс. — Глибоко вдихнула. — Досі її кохаєш? — спитала.

Барріч здавався майже сердитим. Та Моллі відповіла на його позирк із таким благанням, що він відвів очі. Вона насилу почула його слова.

— Кохаю свої спогади про неї. Якою вона була тоді, яким був я. Мабуть, так, як ти досі кохаєш Фітца.

Тут настала черга Моллі зробити невдоволену гримасу.

— Деякі спогади… так. — Кивнула, наче щось згадуючи. Тоді здійняла голову, зустрілася поглядом із Баррічем. — Та він мертвий. — Ці слова вийшли від неї так остаточно, так дивно безповоротно. Тоді благально додала: — Послухай мене. Послухай. Усе моє життя було таким… Спершу мій батько. Зав­жди повторював, що любить мене. Та коли бив мене і лаяв, це ніколи не здавалося мені любов’ю. Тоді Фітц. Клявся, що любить мене, ніжно мене торкався. Та в його брехнях я ніколи не чула кохання. Тепер ти… Баррічу, ти ніколи не казав мені про любов. Ніколи мене не торкнувся, ні з гнівом, ні з бажанням. Але твоє мовчання і твій погляд більше кажуть про любов до мене, ніж усі їхні слова чи дотики. — Чекала. Він не казав нічого. — Баррічу? — безнадійно промовила вона.

— Ти молода, — тихо озвався він. — І гарна. Така повна життя. Заслуговуєш кращого.

— Баррічу. Ти мене любиш? — Просте запитання, поставлене боязко.

Він склав на колінах покриті шрамами руки.

— Так. — Стиснув долоні разом. Щоб приховати їхнє тремтіння?

Усмішка Моллі сяйнула, як сонце з-за хмар.

— То одружись зі мною. А потім, якщо захочеш, я стану перед Каменями-Свідками. І зізнаюся у всьому, що я була з тобою до шлюбу. І покажу їм дитину.

Він нарешті підвів на неї очі. Його погляд був недовірливим.

— Вийдеш за мене? Такого як є? Старого? Убогого? Пошрамованого?

— Ти не такий. Для мене ти чоловік, якого я люблю.

Барріч хитнув головою. Її відповідь лише змусила його більше здивуватися.

— І це після того, що ти сама казала про лихо? Ти стала б перед Каменями-Свідками й збрехала?

Вона посміхнулася йому іншою усмішкою. Тією, якої я давно не бачив. Тією, що розбила мені серце.

— Це не мусить бути брехнею, — тихо зауважила вона.

Він схопився на ноги, його ніздрі роздулися, як у огира, груди здіймалися від подиху.

— Почекай, — тихо наказала Моллі, і він послухався.

Вона послинила пучки великого та вказівного пальців. Швидко прищипнула ними всі свічки, крім одної, погасивши їх. Тоді перейшла затемнену кімнату, впала йому в обійми.

Я втік.

— Ох, мій хлопче. Мені так шкода.

Я мовчки хитнув головою. Мої очі були туго заплющені, та сльози однаково з них витікали. До мене повернувся голос.

— Він буде добрим до неї. І Неттл. Це такий чоловік, на якого вона заслуговує. Ні, Веріті. Я маю цим тішитися. Знан­ням, що він буде з нею, опікуватиметься ними обома.

Втіха. Я не знаходив у цьому втіхи. Тільки біль.

— Здається, я уклав із тобою дуже погану угоду. — У голосі Веріті звучав щирий жаль.

— Ні. Все гаразд. — Я затримав подих. — Тепер, Веріті. Я хотів би, щоб це було зроблено швидко.

— Ти певен?

— Робіть, що забажаєте.

Він забрав у мене моє життя.

Це був сон, який я вже бачив раніше. Я знав відчуття старечого тіла. Тоді я був королем Шрюдом, у м’якій нічній сорочці, у чистій постелі. Цього разу було тяжче. Мені болів кожен суглоб. Нутрощі палали. Обличчя й долоні були попечені. У цьому тілі зосталося більше болю, ніж життя. Як свічка, випалена майже до кінця. Я розтулив злиплі повіки. Простягся на холодному камені, всипаному дрібною галькою. Вовк сидів і пильнував мене.

Це недобре, — сказав він мені.

Я не міг вигадати, як на це відповісти. Звичайно, що в цьому доброго? За якийсь час я припіднявся, спираючись на руки та коліна. Руки боліли. Коліна боліли. Коли я випростався й озирнувся довкола, кожен суглоб мого тіла тріщав і скаржився. Ніч була теплою, та я однаково тремтів. Наді мною, на помості, дрімав незавершений дракон.

Не розумію, —